Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Ви часто буваєте на стадіоні?

– Рідко.

– Я маю постійне запрошення користуватися там ложею власника стадіону. Може, одного чудового суботнього полудня я махну рукою на свою контору, і ми подамося на стадіон? Ви не проти?

– Звичайно, ні.

– Може, коли приїде «Бостон»? Я подивлюся розклад ігор. А взимку?

– Що взимку?

– Я хотів спитати, що ви робите по суботах узимку?

– Ну, – почав Стренд, – коли показують давній фільм, я йду до Музею сучасного мистецтва. Я люблю там бувати.

Хейзен ударив себе кулаком по долоні.

– Так от де я вас бачив! У Музеї сучасного мистецтва! На фільмі з Бестером Кітоном.

– Ви любите Бестера Кітона? – трохи недовірливо запитав Стренд,

– Я вимічаю фільми з його участю в репертуарі, який мені надсилають, і, коли можу, тікаю на них. – Хейзен широко всміхнувся, і різні барви на його побитому обличчі набули інших відтінків. – Кожного, хто не любить Бестера Кітона, – промовив він удавано серйозно, – слід позбавити права голосу! Проте, – додав він, – я намагаюся не пропускати і фільмів за участю Грети Гарбо. Вона нагадує мені про те, який занепад ми переживаємо. Раніше ми мали за свій ідеал богиню. А що тепер? Тепер ми схиляємось перед офіціантками. Згадайте хоч би Доріс Дей. – Він знову подивився на годинник. – Я люблю дотримуватись розпорядку і щосуботи приїжджаю до контори рівно о першій. Якщо я спізнюся бодай на дві хвилини, охоронець, який впускає мене, викличе поліцію… Ми побалакаємо про колишні красоти іншим разом. Сподіваюсь. А якщо ви захочете подивитись на гру «Янкі» на стадіоні, дайте мені знати.

Вони потисли руки.

– Мені дуже сподобалась ця прогулянка, – мовив Хейзен. – Якщо наступної суботи ми обидва будемо в місті, може, знову прогуляємось уранці?

– Я буду в місті, – сказав Стренд.

– Я подзвоню вам. Бажаю приємно послухати Берліоза!

Аллен спостерігав, як Хейзен сів у таксі і його велика постать заповнила всю пройму дверцят.

Господи, Бестер Кітон!.. Коли таксі від'їхало, Стренд дістав з кишені конверта й поглянув на квитки. Місця були в п'ятому ряду партеру. «Чудодійна сила грошей!..» – подумав він, з передчуттям насолоди поклав квитки до кишені й рушив додому.

Берліоз. Бурхливий потік темних звуків. Несправедливо обійшлися з ним нащадки.

Холодна жіноча рука в нього на чолі. «Ти потрібен мені», – сказав хтось. Він хотів був розплющити очі й подивитись, чия то рука в нього на чолі. Але це коштувало б йому неймовірних зусиль. Нехай там хто…

– Я не зрозумів, – сказав хлопець, стоячи в невеличкому Алленовому кабінеті.

Стренд попросив Ромеро зайти після уроків на хвилинку до нього в кабінет і був трохи здивований, коли той таки прийшов.

– Я ж тобі пояснив, – зітхнув Стренд, – що розповів про тебе одному… одному своєму приятелю, новому приятелю. Він чоловік дуже впливовий і сказав, що коли ти бажаєш учитися далі, то він спробує влаштувати тобі стипендію…

– Авжеж, авжеж, – нетерпляче кинув Ромеро. – Я все це чув. Але чому той чоловік обрав саме мене?

– Бо я сказав, що ти подаєш надії, – пояснив Стренд,

– Нічого я не подаю, – похмуро буркнув Ромеро.

– Та я сказав так зовсім не в тому розумінні! – вигукнув Стренд,

Після напруженого дня йому було важко поводитися розважливо

з низеньким обшарпаним хлопцем, чиї очі насторожено й підозріливо дивилися з-під скуйовдженого чуба. На ньому були потріпані, колись сині джинси, брудні кросовки та вицвіла футболка – завелика й, очевидно, бозна-коли поцуплена десь у роздягальні. Ромеро недбало сперся на стіл, зухвало граючись погаслою сигаретою. На його футболці стояв номер 17. Хлопець надягав її до школи щодня, і часом навіть уві сні Алленові невиразно маячила перед очима та сімнадцятка.

– Я мав на увазі, що з усіх моїх учнів, які з тих або тих причин не мають змоги потрапити до коледжу, в тебе здібності найбільш непересічні.

– Ви що – жартуєте, професоре? – Ромеро ошкірив зуби в зухвалій посмішці. – Чи не хотіли ви цим сказати, що у вашому класі е хлопець, який може довести, ніби й пуерторіканці мають голову на в'язах? Чого це ви зі мною граєтесь?

– Яз тобою не граюся, – різко кинув Стренд, уже шкодуючи, що взагалі розьовів Хейзенові про хлопця. – І не приплутуй сюди всіх пуерторіканців. Мій приятель цікавиться питаннями освіти, у нього корисні зв'язки, і він вважає, що здібним учням треба давати нагоду…

– І все ж я нічого не розумію, професоре, – затявся Ромеро.