Ірвін Шоу - Хліб по воді

– І що ти збираєшся з ним робити?

Елінор пильно подивилась на батька.

– Спробую забути його. А якщо не зможу, то повернусь і злечу разом з ним у повітря. – Вона підвелася й сказала: – А тепер я б хотіла дати собі лад. Де буде моя кімната?

– Ходімо, я покажу. – Вони вийшли до вітальні, Аллен узяв валізу Елінор і повів її в спальню. Коли в передпокої проходили повз кімнатку, де була Алленова спальня, Елінор сказала:

– А чом би мені не спати тут?

– Це моя кімната. – Аллен відчинив двері до великої спальні. – А це – материна. Влаштовуйся тут.

Елінор звела на нього очі. Погляд її був співчутливий – і це не дуже сподобалось Алленові.

– Ох, тату! – зітхнула Елінор, обняла його й заплакала в нього на плечі. – Як усе це жахливо!

Плакала вона недовго і незабаром сказала:

– Пробач мені.

Аллен залишив її розпаковувати валізу й вийшов до вітальні. Там на очі йому потрапив лист від Ромеро, що досі лежав на столі, і він узяв його в руки. Якусь Мить дивився на нього, певний, що лист, хай який він буде, сьогодні вже не піднесе йому настрою. Потім розпечатав конверта й витяг два аркуші. То були фірмові бланки, вгорі на кожному було видрукувано: «Автомайстерня Роллінза, ремонт і обслуговування». Почерк був дрібний, округлий, рівний і читався легко.

«Шановний містере Стренд!

Хочу подякувати за все, що ви і містер Хейзен намагалися для мене зробити. Тепер я зрозумів: ви робили неправильно, допомагаючи мені, і я робив неправильно, що вам це дозволив. Хоч би яких поглядів дотримувались містер Хейзен, містер Бебкок і решта, я завжди дотримуватимуся протилежних. З мене вийшла б фальшива підробка під джентльмена, і люди, що оточують мене, бачили б цю підробку і обходили мене десятою дорогою все моє життя. Це не те, чого я прагну, містере Стренд. Для того, щоб зрозуміти свій народ і що-небудь зробити для нього, в'язниця – якщо мене чекає саме це – дасть мені більше, ніж десять років у престижних школах та першокласних університетах. Я повинен здобути освіту самотужки. Я читатиму які схочу книжки й робитиму свої висновки. І таких висновків я не винесу ні з Йєльського, ні з Гарвардського, ні з іншого такого університету. Бібліотеки відчинені, а якщо я не знайду там потрібної мені книжки, то я завжди зможу її вкрасти. Згадуючи вираз вашого обличчя в ту хвилину, коли я розповів, як роздобув собі Гіббона, я й досі не можу втриматися від сміху.

Я знаю, ви думаєте, що я схиблений, бо весь час торочу: «пуерторіканець, пуерторіканець…» Але того, що ви для мене зробили, ви б ніколи не зробили для жодного з білих учнів, хай би який здібний він був. І зробили ви це для мене тільки через те, що я, незалежно від моїх здібностей, – не білий. Принаймні за вашими стандартами. А я не вмію приймати милостиню. І даремно я пробував приймати її. Тепер – кінець.

Я знаю, що ви скажете: а ось Роллінз, мовляв, не гребує приймати милостиню, і стане гідним громадянином, і зробить честь Данберрі і своїй родині, своїй расі та чотирнадцятій поправці до конституції Сполучених Штатів. Однак те, що в нас із ним темна шкіра, ще не означає, ніби ми однакові, його родина вже давно зробила великий стрибок угору, і все, що їм лишається, це – дертися вище. А я сиджу в багнюці на дні безодні і драбини ніде не бачу.

Але ви заслуговуєте того, щоб знати про одну річ. Листи, які вкрав Хітц, я одержав від Керолайн. То були любовні листи. Все почалося з жарту, але потім це перестало бути жартом. Принаймні для мене. Я забрав собі в голову, що вона пише щиро. А виявилося – ні. Одразу після Дня подяки я поїхав до неї в коледж, бо вона писала, що хотіла б зі мною зустрітись, і я відповів, що приїду. Але Керолайн там не було. Я стовбичив із валізою в руці, як останній йолоп. Коли побачите її, скажіть, нехай більше так не жартує з хлопцями…»

Дочитуючи листа, написаного набагато чіткіше, ніж будь-яка шкільна робота Ромеро, Стренд у останньому абзаці виразно побачив перед собою ображеного юнака, над яким поглумилися. Далі було тільки два рядки:

«Якщо ви бажаєте добра отому жирному Хітцові, скажіть йому, що як я сяду в тюрму, то хай краще ховається, коли я звідти вийду.

Щиро ваш Хесус Ромеро»,

«От і ще одну битву програно, – подумав Стренд. – Цього й слід було сподіватися. Хоч Ромеро зовсім юний, а збагнув, що його жде в житті. Гот, приречений перебувати за брамою, надто гордий, щоб замаскуватись і проникнути всередину ворожої фортеці. Історія, зрештою, на його боці». Стренд зітхнув і стомлено потер очі. Згорнувши листа, поклав його назад у конверт і сховав до кишені піджака. Колись він покаже його Керолайн.