Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Джузеппе, – гукнув він, – ви мене чуєте?

– Чую, чую, – відгукнувся Джузеппе, – Але Елінор немає. – Він якось дивно засміявся.

Стрендові спало на думку, що його зять, мабуть, п'яний. Але об одинадцятій ранку, в неділю?.. Навряд…

– Коли, ви думаєте, вона повернеться? Нехай подзвонить мені.

– Я не думаю, що вона повернеться.

– Як? – вигукнув Стренд. – Що ви таке кажете?

– Я не думаю, що Елінор повернеться, от і все. – Голос Джузеппе звучав тепер вороже.

Що там у вас коїться?

– Нічого. Я сиджу в своєму клятому будинку,, в Джорджії йдуть дощі, І я не думаю, що моя дружина повернеться.

– Що сталося, Джузеппе? – Стренд. намагався говорити спокійно.

– Вона пішла.

– Куди?

– Не знаю. Пішла і все. Світ за очі. А на прощання сказала: «Не жди мене». Так і сказала.

– Ви посварилися?

– Та ні. Не зовсім. Скоріше трохи розійшлися в поглядах.

– Що ви маєте на увазі, Джузеппе?

– Нехай вона розкаже вам сама, – промовив Джузеппе рівним, байдужим голосом. – Я сиджу тут уже п'ять днів і ночей, відколи вона пішла, передумую все знов і знов і вже стомився від цього. Кінець кінцем Елінор неодмінно подзвонить вам.

– Вона здорова?

– Коли йшла від мене, то була жива, й здорова, якщо вас це цікавить.

– Ви, певне, бодай, здогадуєтеся… – Стренд затнувся.

На другому кінці, дроту клацнуло, і. настала тиша. Джузеппе поклав трубку. Стренд ошелешено втупився у трубку в своїй руці.

Хлопчачий голос за вікном гукнув: «Бий! Бий!» – а тоді почувся глузливий сміх. Мабуть, хлопець, який вибіг на пас, не втримав м'яча.

Того вечора, коли Керолайн привела з парку Хейзена, – закривавленого, напівоглушеного, – Елінор була якраз у них. Вона поїхала на таксі разом з їхнім несподіваним гостем у кінці вечора, коли Хейзен, прощаючись з Алленом, мовив: «Я повинен сказати вам щось таке, чого, мабуть, не слід би казати: я заздрю, що у вас така родина, сер, Страшенно заздрю».

Тепер Стренд сумнівався, що Хейзен сказав би йому те саме цього ясного недільного ранку, бо якби хто-небудь спитав, де його, Алленові, діти, він не зміг би назвати адресу жодного з трьох. А якби, скажімо, він приїхав навідати свою найменшу дочку, то ще невідомо, чи застав би він її саму в кімнаті.

Коли другого дня Стренд прийшов після останнього уроку додому, перед Мелсоновим корпусом стояв пошарпаний фургончик з номерами штату Джорджія. Аллен подивився на ту машину, мов на примару, потім неквапно, з гідністю рушив др будинку.

Елінор сиділа в загальній кімнаті й розмовляла з Роллінзом. На ній досі було пальто, а на підлозі біля її стільця стояла велика валіза. Батька вона не помітила, бо сиділа до дверей боком. На мить Аллен затримався біля порога, відчуваючи полегкість від того, що побачив її спокійною, врівноваженою, так ніби приїхати без попередження до батька аж із Джорджії було для неї звичайнісінькою річчю.

– Елінор! – тихо мовив він.

Вона крутнулася на стільці, підхопилась на ноги, і вони зійшлись на середині кімнати. Обійми були короткі, Елінор легенько поцілувала його в щоку.

– Тату, – сказала вона, – я така рада тебе бачити!

– Ти давно приїхала?

– Хвилин п'ятнадцять тому. Містер Роллінз був дуже люб'язний і склав мені компанію.

– Ваша дочка, тобто місіс Джанеллі, розповідала мені про цьогорічну гру між командами Джорджії й Алабами, – пояснив Роллінз. – Джорджія взяла гору.

Стренд кивнув головою, йому так хотілося по-батьківському міцно обняти Елінор і забути про все на світі… Але в цю хвилину на сходах з'явилися Хітц та ще два хлопці і стали, з цікавістю втупившись у них.

– Ходімо до нас, – сказав Стренд. – Це твоя валіза?

– Моя. Сподіваюся, ти не проти, якщо я поживу в тебе кілька днів? – Елінор усміхнулась. її усмішка, ясна й щира, завжди глибоко вражала його, особливо коли Елінор підросла і стала часто напускати на себе суворий і діловий вигляд. – Я одержала від матері листа і знаю, що до Різдва вона не приїде. То я й подумала, що тобі, мабуть, потрібне буде товариство.

– Так, звичайно.

Роллінз узяв її валізу, і вони рушили через хол до квартири. Троє хлопців, що й досі стояли біля сходів, дивилися їм услід. У вітальні Роллінз поставив валізу, і Елінор подякувала йому.

– Містере Стренд, – сказав Роллінз, – у мене для вас лист. Від Хесуса. Я їздив на вихідні додому і він попросив, щоб я передав вам листа.

– Як він там? – поцікавився Стренд, поклавши листа на стіл, – Шанується?

– У мене вдома інакше не можсна. В нього все гаразд, – відповів Роллінз. – Ще один пестунчик у нашій родині! Він працює у братовому гаражі, заправляє машини. На тому тижні одержав повідомлення, що суд призначено на сьоме січня. Але його це, здається, не дуже турбує. Міс, тобто я хотів сказати, місіс Джанеллі, якщо вам буде потрібна тут, у школі, допомога, то пам'ятайте – я завжди напохваті.