Ірвін Шоу - Хліб по воді

Різдво випадало на понеділок, і канікули починались у п'ятницю пополудні. Аллен з Елінор ще встигали виїхати після уроків до аеропорту Кеннеді й зустріти літак компанії «Трансуорлд Ер Лайнз», яким привітала Леслі. Серед тижня: подзвонив Хейзен, і Стренд сказав йому, що немає потреби посилати машину до Данберрі. Керолайн прилетить у аеропорт близько першої години, зачекає там, і вся родина поїде до Істхемптона разом. Хейзен розмовляв з Ромеро й повідомив, що той дурний хлопець досі наполягає, щоб на суді його визнали винним. Ромеро сказав Хейзенові, ніби цілком задоволений містером Холлінгзбі й не хоче, щоб Хейзен марнував час і приїздив на суд.

– Хлопчисько безнадійний, – підсумував Хейзен. – Хоч би що ми для нього робили, користі він з того не матиме. Ну гаразд, до зустрічі в п'ятницю!

Алленові було приємно, що Елінор з ним, хоч він і бачив, як важко дочці прикидатися спокійною і веселою. Він знав: Елінор робить це задля нього – і був їй вдячний. Він намагався не помічати, як на кожен телефонний дзвінок вона схоплювалась і хапала трубку; як напружено лунав її голос, коли вона гукала: «Алло!» Та Джузеппе їй не дзвонив і вона йому теж. Пізно ввечері, коли Елінор думала, що батько спить, він чув, як вона неспокійно ходить по квартирі.

Двічі, коли дочки не було вдома, він пробував подзвонити Джузеппе, але той, почувши Алленів голос, відразу клав трубку. Елінор про ці дзвінки нічого не знала.

Вона запитала в батька, що нового у Керолайн і Джіммі. Перед самим від'їздом із Джорджії Елінор одержала від матері листа і знала про її тріумф з двома картинами, а також про те, що Леслі захотіла побути в Парижі ще трохи. Елінор сказала, що в своїх листах мати схожа на захоплену дівчинку і це, мовляв, смішно й приємно. Вона, мовляв, і раніше здогадувалася про те, що в матері справжній хист, і тепер, коли його нарешті визнали, дуже рада за неї, хай він навіть і проявився поки що тільки в двох картинах.

– Ось побачиш, – казала Елінор батькові, – тепер мати працюватиме, мов одержима, і ти радітимеш, коли вона знаходитиме хвилину зварити тобі вранці чашку кави.

Стренд ретельно просіював для неї новини про Керолайн та Джіммі. «Досить з неї і цього гнітючого очікування та страху почути щось таке від Джузеппе або й гірше – від когось про Джузеппе, – міркував Аллен. – їй тільки й бракувало хвилюватися за сестру та брата». Отож він тільки показав Елінор листа від Керолайн, в якому та писала, що її обрали «міс Болільницею». Повертаючи листа батькові, Елінор засміялася:

– Я бачу, моя сестричка вбивається у пір'я з великим шумом!

– Що правда, то правда, – погодився Стренд. Якби він показав їй листа від дружини викладача біології та від Ромеро, то Елінор зрозуміла б, що то насправді за шум, І навряд чи відгукнулася б про сестру так весело.

Про Джіммі Аллен сказав тільки, що той поїхав до Голлівуда на нову роботу й заробляє там значно більше, ніж на колишній. Розповів також, що Джіммі став великим франтом і набув звичку випивати за вечерею три мартіні.

В Елінор скривилося обличчя, коли вона про це почула.

– Отже, вперед і вгору! Підкоряючи на своєму шляху всі серця й голови! Принаймні він не обернувся на цілковитого нікчему, яким мало не став, коли ми всі жили в Нью-Йорку. Він, надсилає вам гроші?

– Нам гроші не потрібні, – коротко відказав Аллен.

Елінор сумно подивилася на батька.

– А знаєш, тобі теж не завадило б купити собі два-три гарні костюми.

Але більш вона про це нічого не казала.

Дорога від школи до аеропорту старим фургончиком була досить приємна. День видався погожий, машин їхало небагато. Елінор вела фургончик обережно, вміло, і в них вистачило часу зупинитися за Грінвічем і пообідати в дуже милому кафе, рекламу якого Елінор побачила в «Нью-Йоркері». Обох – і дочку, й батька – дуже потішили погляди, якими зустріли їх відвідувачі кафе: захопленими – її і чи то заздрісними, чи то несхвальними – його.

Вона стисла його руку й прошепотіла:

– Вони гадають, що ти старий зальотник, який чкурнув зі своєю секретаркою погуляти!

– Може, колись я й спробую так зробити, – відповів Аллен, сміючись. – Якщо вже я такий невідпорний. От тільки спершу мені доведеться найняти секретарку. – Та коли Елінор пішла до туалетної кімнати причесатись, Аллен згадав про Юдіт Кінлін, про дівчину з хлопцем у хутряному пальті в поїзді, і йому стало цікаво, що було б, якби він кудись поїхав на вихідні з чужою жінкою, і чи взагалі колись так буде.