Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Викрутимося, – сказала Леслі. – Я теж дещо матиму. Власник галереї обіцяє фінансувати мене протягом року – зовсім невеликою сумою, звичайно, – якщо я повернусь і працюватиму з художником, що купив мою картину. Після того як я попрацювала поруч із ним і послухала його, у мене цілком змінилося уявлення про живопис. Тепер я відчуваю, що нарешті от-от кимось стану.

– Ти завжди була кимось, Леслі! – Аллен був прикро вражений.

– Ти розумієш, що я маю на увазі. Невже ти хочеш, щоб решту свого життя ми провели в такому глухому закутні, як Данберрі? – Леслі говорила спокійно, не нервуючись, проте в останніх її словах Аллен відчув досаду.

– Я не замислювався про решту свого життя. Досі я вдовольнявся тим, що жив від понеділка до понеділка.

– Ох, любий! – зітхнула Леслі. – Я тобі просто набридла. Забудь про те, що я сказала. Я більше ніколи тобі про це не нагадуватиму. Розкажи про Елінор. – Голос її звучав безтурботно, так ніби думка оселитись у Парижі була не варта уваги. – Де Джузеппе?

– Нехай краще Елінор сама тобі розповість.

– Неприємності. – Це не було запитання.

Він кивнув головою.

– Великі?

– Можуть бути й великі. Поки що я не знаю. Поговори з нею віч-на-віч. Елінор не хоче, щоб Керолайн і Рассел почули про це. А ось і вона, – сказав він, коли під'їхав «фольксваген».

Стренд сів позаду, щоб Елінор мала змогу поговорити з матір'ю. Старий автомобіль гудів, дочка розмовляла тихо, і Аллен не міг розі чути, що саме вона казала. Та зрідка до нього долинало ім'я Джузеппе. Хоч Леслі й не поставила йому ультиматум, як Елінор своєму чоловікові, проте Аллен відчував, що тепер і він, як Джузеппе, стояв перед вибором – або поїхати з дружиною, або лишитися самому. Аллен не втручався, коли його діти обирали свій шлях у житті, тож чи мав він право бути менш великодушним до дружини? йому ніхто не загрожував бомбами, як Джузеппе, але, дивлячись на обставини очима Леслі, він розумів, що Данберрі Для неї – не набагато привабливіше містечко, ніж те, з якого втекла її дочка. Зрештою, про Париж він ще поміркує.

Бурмотіння Елінор стихло. Потім він почув, як Леслі голосно промовила:

– Ти зробила дуже правильно. Це ж просто жах! І якщо я його побачу, то так йому й скажу. Коли він такий дурний і впертий, щоб ризикувати власним життям, то це його справа. А вимагати, щоб і ти важила своїм життям, – це неподобство! – І обернувшись, мовила: – Аллене, я сподіваюся, ти сказав Елінор те саме!

– Тільки ще міцнішими словами, – відповів Аллен.

– Ти пробував поговорити з Джузеппе?

– Я двічі йому дзвонив. Він клав трубку відразу, як тільки чув мій голос.

– Ти казав Расселові?

– Я вирішив, нехай це краще залишиться між нами.

– Певне, ти маєш рацію, – мовила Леслі, але в голосі її вчувався сумнів.

«Цікаво, – подумав Аллен, – чи Елінор сказала матері про те, що намагатиметься забути свого чоловіка, а якщо не зможе, то повернеться до нього?» Проте він сподівався, що Елінор у своїй тихій розповіді не зайшла так далеко. Бо якщо вона про це сказала, то Леслі так стривожиться, що це затьмарить їй усю радість від несподіваного успіху у Франції – радість, яка буде вдвічі більшою, коли він скаже, що таки спробує влаштуватись учителем у американській школі в Парижі.

Коли вони приїхали до Хейзенового будинку на узбережжі, вже сутеніло. Рівно й тихо шумів. океан, а в чорній безодні неба блищали зорі. Стренд глибоко вдихнув холодне солоне повітря й, коли видихав, відчуб у горлі та легенях поколювання.

Хейзен сидів в одному з двох однакових шкіряних крісел з високими спинками, що стояли обабіч каміна. Охоплені полум'ям дрова стріляли синюватими й зеленавими іскрами. В кутку стояла ялинка, прикрашена лелітками й різнобарвними скляними кульками, в яких відбивалося тремке полум'я. Кімнату сповнювали пахощі глиці. В руці Хейзен тримав склянку, і, коли жінки пішли розпаковувати речі, він налив віскі з содовою й Алленові.

– Я вже й забув, як тут чудово! – вигукнув той. – І коли знову приїхав сюди, аж відчув у собі приплив свіжої сили. – Він сів у крісло напроти Хейзена й простяг ноги ближче до тепла, яке йшло з каміна. – Я хочу вам подякувати від усієї нашої сім'ї за це свято, а потім замовкнути і більш про це не говорити.

– Спасибі, – кивнув головою Хейзен. – Особливо за те, що більш про це не говоритимете. Дуже шкода, що Джіммі не зміг приїхати.

– Він у Каліфорнії.

– Я знаю, – мовив Хейзен. – Соломон казав мені.

– Він розповів вам усе?