Ірвін Шоу - Хліб по воді

Самотній і до гіркоти доброчесний, гріховний у намірах і пригнічений докорами грішного сумління, так ніколи й не скуштувавши втіхи від гріхопадіння, проклинаючи себе за те, що не здогадався подзвонити Юдіт Кінлін уранці, коли прокинувся, і сповістити, що він у Нью-Йорку, Аллен зажурено втупив очі за вікно. Поїзд виїхав із тунелю під Парк-авеню й погуркотів далі в усе тьмянішому світлі зимового дня.

У Нью-Хейвені, де Стренд мав пересісти на інший поїзд, який ішов на північ, він побачив, що дівчина давно перестала плакати, причепу; рила обличчя – ретельно підпудрила щічки й поклала свіжі рум'яна – і тепер жваво розмовляла з молодиком у довгому хутряному пальті, який сів до вагона в Стемфорді.

Стренд мимоволі згадав про Ромеро та його стриптизницю. «У житейських справах – скажімо, заговорити до незнайомої дівчини в поїзді – Ромеро куди досвідченіший, ніж його вчитель історії», – подумав він.

Погода з нього просто знущалася. Ранок у неділю видався ясний, сонячний, кілька хлопців, що залишилися на вихідні в школі, ганяли на подвір'ї м'яча, і їхні крики, веселі й молоді, залітали до Аллена крізь відчинене вікно. Він ніколи не мав ні хисту, ні часу грати в м'яча, коли був хлопцем, і дзвінкі голоси за вікном цього осіннього погожого дня примусили його із сумом подумати про втрачені неповторні дні юності, дні, яких він не вмів тоді по-справжньому оцінити.

На душі в Аллена було гірко й самотньо. Останнім часом він не раз ходив післяобідньої пори з міс Коллінз до містечка пити чай. Йому подобався її спокійний голос, те, що вона не любила шкільних пліток, її скромні розповіді про свою майбутню книжку, – міс Коллінз саме працювала над нею, – присвячену американським романістам тридцятих років. Двічі вона приносила із собою роботи, які писав у неї на уроці Ромеро і які, на її думку, були особливо вдалі. Міс Коллінз заливалася рум'янцем, коли Стренд хвалив її за те, що вона зуміла знайти підхід до норовистого хлопця. Тепер він вирішив запросити її на обід, та коли набрав номер, стара мати, – міс Коллінз жила з матір'ю – с казала, що дочка на один день поїхала до Нью-Йорка. «Не щастить мені з учительками англійської – і вчора й сьогодні», – іронічно подумав Стренд і поклав трубку.

У відчаї він уже хотів був дзвонити Леслі. Та якби він розповів їй про Керолайн, про оті листи, про переїзд Джіммі до Каліфорнії та причину його переїзду, то тільки зіпсував би дружині відпочинок. Якщо Ален подзвонить Леслі, вона неодмінно запитає про дітей, і доведеться брехати, а вона відчує, що голос його звучить нещиро, і розмова, звичайно, закінчиться погано. Крім того, дзвінок через океан коштував страшенно дорого, і Аллен усвідомлював, що в кінці місяця, коли надійшов би рахунок за цей дзвінок, він шкодував би за свій порив, навіть якби розмова з Леслі минула щасливо. Рекламні оголошення телефонної компанії у журналах завжди показують щасливих батьків, які дзвонять за тисячі миль своїм щасливим дітям, але ті оголошення ніколи не застерігають, що така звичка дуже небезпечна і шкільним учителям з їхньою мізерною платнею приохочуватися до неї не варт.

Стренд не заздрив Хейзенові, що той має будинок на. узбережжі, чудові картини, може роз'їжджати по. світу й вечеряти в дорогих ресторанах. Він заздрив тільки на те, що Хейзен міг, не. замислюючись, узяти трубку й провадити довгі розмови з людьми в Каліфорнії, Англії, Франції – з ким завгодно і хоч би де був співрозмовник. Жалість до себе навіть збудила в Стренда зловтіху, і він подумав, що, незважаючи на, свої можливості вести далекі телефонні розмови, Хейзен усе ж таки не домігся злагоди з дружиною та дітьми.

Це ж Елінор, пригадав Аллен, сказала йому про те, що Хейзенів син помер від наркотиків. Уже понад місяць Аллен не мав від дочки ніякої звістки й тепер вирішив, що пора, з нею поговорити і з'ясувати, чи приїде вона на Різдво до Хемптона бодай на день-два. Елінор не любить довго розмовляти по телефону, і дзвінок до Джорджії обійдеться йому недорого. Аллен дістав записника і знайшов її номер. Він був записаний там двічі – на прізвища «Стренд» і «Джанеллі».

Аллен набрав номер. Трубку взяли вже після першого гудка, так наче на тому кінці дроту з нетерпінням чекали дзвінка. Почувся голос Джузеппе. Він пролунав досить різко.

– Джузеппе, – сказав Стренд, – це Аллен. Як ви там?

– О, Аллен!.. – У голосі Джузеппе пролунало розчарування. – У мене все гаразд. Принаймні я так думаю.

Елінор удома?

На другому кінці запала мовчанка, і Стренд подумав, чи не урвався часом зв'язок.