Ірвін Шоу - Хліб по воді

«Джіммі розмовляє так, ніби йому принаймні років тридцять», – подумав Аллен; кладучи трубку. Він пішов на кухню й налив собі ще віскі. Коли від однієї Порції йому стало добре, то від двох, може, буде удвічі краще!

Французький ресторан, до якого привів його Джіммі, був досить вишуканий. Заставлений букетами квітів, він сяяв білосніжними скатерками. Метрдотель заметушився перед Джіммі й чемно вклонився, коли той відрекомендував свого батька, хоч Алленові й здалося, що він помітив проблиск зневаги в очах того чоловіка. Йдучи слідом за метрдотелем до столика. Аллен поруч із Джіммі, одягненим у бездоганно приталений темний костюм, ніби пошитий в Італії, почував себе ніяково в своєму старому пом'ятому піджаку, сорочці з широким коміром і поношених фланелевих штанах. Коли Аллен глянув на ціни в меню, йому аж дух забило. Приголомшила його перед цим і відповідь адміністратора в готелі «Уестбері», коли Аллен поцікавився, скільки: коштує замовлений йому номер.

– Ваш син про все подбав – сказав адміністратор.

– Я знаю! – роздратовано кинув Аллен. Дорога до міста була неприємна. Поїзд переповнений, у вагоні душно, єдине вільне місце йому пощастило знайти у вагоні для курців. Чоловік, що сидів поруч, курив сигарету за. сигаретою і лише з цікавістю позирав на Стренда, коли той заходився кашлем. – Я знаю, що мій син про все подбав, – мовив Стренд до адміністратора. – Мені хотілося б тільки знати, скільки коштує номер.

Адміністратор сказав, і Аллен у душі аж застогнав, подумавши: «Мій син буде наймолодшою людиною в Сполучених Штатах, яка розбагатіла й збанкрутувала за один рік!»

Коли Джіммі, на півгодини спізнившись, нарешті прийшов до готелю, Стренд не став дорікати йому за марнотратство. Та' власне, він і не встиг би йому нічого сказати.

– Ми спізнюємося! – кинув Джіммі, після того як скоромовкою випалив: «У тебе чудовий вигляд, тат! Джоун чекає нас, щоб випити разом. Це тут за рогом… Вона хоче з тобою познайомитись».

– Навіщо? – невдоволено запитав Аллен, роздратований спізненням Джіммі. Те, що тридцятип'ятирічну синову коханку – чи хто вона там така – звати Джоун, він сприйняв як щось само собою зрозуміле.

– Може, вона хоче побачити дуба, з якого впав жолудь.

– Ця жінка з нами вечерятиме? – Якщо вона сидітиме за столом, то навряд чи йому вдасться поговорити про Керолайн та викладача біології.

– Ні, – відповів Джіммі, кваплячи його, – тільки вип'є. їй треба збиратися до завтрашнього від'їзду.

– Від'їзду? Куди ж вона їде? – запитав Аллен, хоч і знав про, це.

– До Каліфорнії, – недбало сказав Джіммі. – Зі мною. Вона не любить їздити сама. Безпорадна в дорозі.

Коли вони прийшли у білу, без смаку вмебльовану квартиру на двадцять другому поверсі з вікнами на Іст-Рівер, її господиня, Джоун Дайєр, здалася Алленові жінкою, яка може приборкати що завгодно – вогонь, повінь, голод і навіть фінанси. Висока й худа, без грудей, але з величезними, дикими темними очима, густо підведеними фіолетовими тінями. Вона вийшла їм назустріч босоніж і в чорній прозорій піжамі, крізь яку прозирало рожеве бікіні; Джоун не потисла руки, яку простяг їй Аллен, а спитала в Джіммі глибоким, гучним, майже чоловічим голосом:

– Ти не проти, якщо я поцілую батька? – І, обнявши Аллена, вона цмокнула його в щоку.

Стренда обдало хмарою міцних парфумів. Тепер, хоч що він їстиме за вечерею, доведеться добре присмачувати, щоб перебити запах цих парфумів, який учепився до одягу. Аллен, знав також, що, перш ніж кудись іти, треба буде витерти на щоці яскраво-червону фарбу. Все це відбувалося біля дверей, які Джоун Дайєр відчинила сама. Коли вона провела їх до величезної вітальні, Стренд побачив Соломона. Той стояв біля крісла, в якому щойно сидів.

– Привіт, Аллене! – сказав Соломон. – Привіт, Джіммі!. – Голос його пролунав холодно й різко, коли він звернувся до Джіммі. Аллен не міг цього не завважити. – Що ж, – зітхнув Соломон, – я своє сказав, Джоун. Ви обоє ще пошкодуєте,; що так робите.

Жінка недбало, зневажливо махнула на нього рукою, Її нігті, довгі й хижі, теж були пофарбовані в пурпуровий колір.

– Гербі, – мовила вона, ти починаєш мені набридати!

Соломон здвигнув плечима. Шкіра в нього була дуже засмагла,, і

чуб над темним чолом здавався аж білим. Алленові так і кортіло спитати, де це він знайшов у грудні в Нью-Йорку сонце, але вираз Соломонового обличчя був не такий, щоб розводити з ним пусті балачки. Обличчя Джіммі теж прибрало впертого виразу, до якого Стренд звик, відколи ще синові сповнилося вісім років.