Ірвін Шоу - Хліб по воді

Аллен розпечатав листа від Леслі й побачив, що він дуже довгий.

«Любий мій, – писала дружина, – у мене неймовірна новина. Тепер ти – чоловік багатої жінки. Відносно багатої, звичайно. А сталося ось що. Я продала картину з дюнами, яку почала малювати на День подяки в Хемптоні. Лінда додержала свого слова й виставила її на вернісажі. Картину купили найпершу. Тут, мабуть, зіграло свою роль і те, що оцінили її всього лише у дві тисячі доларів (2000!!! У франках це виражається куди соліднішою цифрою), а решта пішли по п'ять тисяч, а то й багато дорожче! Я продала також акварель, яку накидала, за кілька годин у Муженї. Лінда – так вона каже – вже й не думала, що на Рів'єрі хтось коли-небудь намалює з натури, що-небудь нове, а мені, мовляй, це вдалося. А найдивовижніше те, що чоловік, який купив акварель, – художник, відомий у Франції живописець. Він запросив мене до себе в майстерню і сказав, що коли я хочу малювати живі моделі, то можу це робити разом з ним, коли він працює. Неймовірно, правда? Я почувала себе, як ота стара діва, що збавляє час вишиванням, і раптом їй заявляють, ніби її візерунки – твори мистецтва. Лінда каже, що коли я малюватиму, як вона висловлюється, в «своєму новому стилі» (ха-ха!) і працюватиму наполегливо, то через рік вона влаштує мені виставку в Нью-Йорку. Зараз я працюю над великим полотном – малюю замок, до якого я тут випадково заблукала, проте на моїй картині він має вигляд не замку, а середньовічної в'язниці. «Осяяний неземним світлом, наче Бальтус – тільки американський», – так заявила Лінда. Але ж ти знаєш, як вона любить усе перебільшувати. На душі в меце ще ніколи не було так, як тепер. Пензель наче сам малює. Відчуття дивовижне й досі мені не відоме. Мабуть, це від повітря. Тепер, здається, я знаю, чому художник повинен бодай раз у своєму житті побувати в Парижі, бодай один раз, і чим раніше, тим краще. Якби я була приїхала сюди в свої вісімнадцять років, то за піаніно, мабуть, уже ніколи не сіла б.

Любий, я зараз така окрилена, що ніби витаю у хмарах, і мені навіть не хочеться спускатись на землю. Лінда пропонує залишитися тут на довше, ніж ми планували, і зустрітися з тобою в аеропорту Кеннеді аж того дня, коли ти уберешся до Рассела. Тобі однаково доведеться їхати повз аеропорт. Сказати правду, мені не завадить побути трохи довше якомога далі від Данберрі перед тим, як доведеться туди повернутись.

Я знаю, мене можна назвати егоїсткою, але ж ідеться всього про кілька днів, і це зовсім не те, що зробив Гоген, який покинув свою сім'ю й подався малювати на острови у південних морях, правда ж? Звичайно, якщо ти схочеш, щоб я повернулася раніше, то надішли телеграму.

А тим часом, якби ти зробив трохи нудної сімейної роботи, зв'язався з дітьми й повідомив їх, де ми всі збираємося на Різдво, ти мене дуже втішив би.

Сподіваюся, ти бережеш себе і нудьгуєш за мною, як і я за тобою. Повідом мене якомога скоріше про те, що ти вирішив.

Тільки не думай, що через свою божевільну ідею стати непоганою художницею я стану поганою дружиною! Я – не Гоген.

Благослови від мене дітей, коли з ними розмовлятимеш. Лінда шле вітання, а я бажаю тобі всього, чим душа моя багата. До святого різдва!

Твоя Леслі».

Стренд поволі поклав листа, намагаючись розібратися в своїх почуттях. Ображена гідність, ревнощі, тривожне відчуття втрати сповнювали його душу,. Якщо Леслі ладна покинути музику, якій віддала все життя, то чого вона може зректися ще? Він пошле їй телеграму й привітає її з успіхом пізніше, коли зможе знайти для цього відповідні слова.

Стренд роззирнувся довкола. Кімната раптом здалася йому похмурою, убогою оселею неодруженого чоловіка. Ні, він не витав у хмарах…

Машинальними рухами Стренд розпечатав третього конверта.

«Шановний містере Стренд! – прочитав він. – Я не назву вам свого прізвища. Я дружина викладача біології в коледжі, де навчається ваша дочка Керолайн. У мене двоє малих дітей…» На мить Стренд перестав читати. Почерк був рівний, охайний. Графолог, без сумніву, міг би багато сказати про вдачу жінки, яка написала листа. У Стренда запаморочилось у голові, і він сів, тримаючи в руці листа. Літери були дуже дрібні, й довелося напружуватись, щоб розібрати їх. Він надів окуляри. Тепер слова побільшали, стали аж наче лиховісно великі.

«…Мій чоловік утратив через неї голову. Вона перша красуня в коледжі, і хлопці бігають за нею, мов голодні звірі. Чоловік мій заявив: якщо Керолайн захоче його, то він мене покине. Вони домовилися поїхати вдвох на День подяки до Каліфорнії, але в останню мить вона передумала й подалася кудись з одним футболістом із нашої команди. Мені казали, ніби дівчина водиться то з тим, то з тим, але з певністю я можу твердити тільки про свого чоловіка, бо він сам усе мені розповів. Колись її вже через місяць вигнали б із коледжу. Та часи змінилися, вчителі вже не вдають із себе благочестивих і навіть не дбають про добропристойність. З дівчиною аж надто панькаються, а оце недавно обрали її «міс Болільницею» баскетбольного сезону. Вона досі обіцяє моєму чоловікові, що на Різдво таки поїде з ним до Каліфорнії. Мені не залишається іншої ради, як молитися, щоб вона знову його піддурила. Чоловік занедбав роботу, не помічає мене, – крім тих випадків, коли ми сваримось, – не звертає уваги на дітей. Платня в нього невелика, адже він простий викладач, та мені відомо, що він купує їй дорогі подарунки.