Ірвін Шоу - Хліб по воді

Коли він повернувся до вітальні, Хейзен уже відкрив пляшку, і Аллен налив обом по чималій порції. Вони цокнулися й випили. По тілу швидко розлилося тепло, і Аллен вирішив, що віднині питиме щодня перед обідом.

Місіс Шіллер наклала в камін дров, і Стренд, запаливши підкладену під поліна газету, почав спостерігати, як полум'я поповзло вгору. Хвилину він грів над вогнем руки, а тоді підійшов до столу біля вікна, за яким уже вмостився Хейзен. У сутінках було видно, як сіється за вікном сніг, доповнюючи зимову картину, намальовану морозними візерунками на шибках. Там відбивався Хейзенів профіль, і два образи чоловіка – справжній і віддзеркалений – справляли химерне подвійне враження. Справжнє обличчя було розслаблене, привітне; відбиток у вікні – холодний, суворий, ніби викарбуваний на металі й схожий на голову імператора на монеті, – владар, просити милосердя в якого марна справа.

Коли Стренд підсів навпроти до столу, Хейзен замислено подивився на нього.

– Аллене, – сказав він м'яко, – я прийшов просити пробачення. Не тільки за те, що наговорив по телефону. За моє ставлення до Ромеро. Я мав багато часу обміркувати все й зрозуміти, в чому моя відповідальність. Сьогодні я був у Хартфорді й розмовляв із суддею. Я дізнався, що Роллінз заклав за нього гроші. Де він узяв десять тисяч, – для мене загадка. Але не в тім річ. Суддя сказав, що хлопець дістав їх за один день. Повірте, мені було соромно стояти перед тим суворим старим чоловіком. Я заявив йому, що хочу особисто взяти участь у справі, прийду в суд і сам вестиму її. Я розповів судді, як познайомився через вас із Ромеро, як ми з вами розмовляли про його здібності та злиденне життя. Дарма що суддя такий суворий на вигляд, він не звір, до того ж пам'ятає мого батька, ще з тих часів, коли сам він був молодим адвокатом і тільки ставав на ноги. А знаєте, він погодився скасувати заставу й звільнити хлопця під мою відповідальність. – Хейзен сумно всміхнувся. – Мабуть, суддя не читав того номера «Нью-Йорк Таймс». Певна річ, він поставив умову. Ромеро повинен щотижня з'являтися в лікарню до психіатра на огляд і лікування. Я вже сказав про це Холлінгзбі, і той завтра поверне Роллінзові гроші.

«Дві тисячі доларів знову ляжуть до банку, – подумав Стренд, – Подарунки на різдво будуть».

– Не знаю, як і висловити свою радість, Расселе, – мовив він. – Не лише за вас… За вас, звісно, теж… Але й за себе.

Хейзен трохи спантеличено подивився на нього. Потім надпив віскі.

– Я зробив так не тому, що дуже праведний, Аллене, ні, – сказав він. – Просто Хітц і його фірма матимуть кілька неприємних днів. А мені з того радість. Здається, хлопець нарешті виплутається з халепи. А зараз, розкажіть про оту справу «під секретом», як висловився Ромеро. Чому він вважає, що саме Хітц узяв його гроші й листи?

– Про це я довідався не від Ромеро.

Хейзенів голос став по-адвокатському настирливим.

– А від кого?

– Я пообіцяв нікому про це не розповідати.

– Обіцянки! – Хейзен зневажливо наморщив носа. – Через них юристові життя немає. Хтось знайшов ті листи?

– Ні, – збрехав Стренд.

– Що ж таке з біса важливе було в тих листах?

– А ви згадайте той час, коли вам було вісімнадцять, Расселе!

– Батько читав кожного листа, якого я одержував, аж поки я пішов до коледжу.

– Ромеро навіть не знає, живий його батько чи ні.

– Добре було б, якби в день суду суддя встав із тієї ноги, що треба! – сказав Хейзен. – Або якби психіатр дійшов висновку, що Ромеро – найдефективніший хлопець в усьому Коннектікуті і водночас безневинний, як кошеня. Це в тому випадку, якщо Ромеро сам не хоче сісти на кілька років. Сьогодні з суддею можна було домовитись, але якщо прокурор дуже наполягатиме, то важко сказати… Професійна ввічливість – це одне, а закон – зовсім інше. Зрештою, побачимо… – зітхнув він. – Я зробив усе що міг. Принаймні сьогодні я ляжу спати з чистим сумлінням. Я багато чого пережив за останній час.

– І не тільки ви, – нагадав йому Стренд.

Хейзен засміявся.

– Самозакоханість – не остання з моїх вад!

– Це правда, не остання.

Усмішка на обличчі Хейзена пригасла. Він знов замислено подивився через стіл на Стренда.

– А що ви насправді думаєте про мене, Аллене?

– Багато чого. Що ж тут дивного? Ви були до нас не в міру щедрі й безкорисливі. Гадаю, ви не здивуєтесь, коли я скажу, що мене сповнюють два почуття: вдячності і… – завагався він, – образи.

– Дурниці! – кинув Хейзен. – Ви не такий.