Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Дивно, що я досі живий, еге ж? – мовив Стренд, удаючи, ніби здивований виявленими в своєму непокірному організмі порушеннями.

– Прогулянки вам не завадять. Навіть більше – я їх рекомендую. Але варто зачекати, поки потепліє. Я пропишу вам також сечогінне. Я не хочу вас лякати. Стан у вас значно кращий проти того, що, як розповідав мені містер Бебкок, був. Я маю на увазі ваш серцевий напад. Але емоції, стрес, про який я згадував, у таких випадках грають велику роль. Якщо можете, сприймайте все простіше, дуже вам раджу.

– Що ж мені робити, коли я бачу, як учень із мого корпусу доганяє з ножем у руках іншого учня? Сісти і грати на флейті?!

– Я розумію вас, – відповів Філіпс на спалах злості в голосі Стренда ще спокійнішим, ще лагіднішим, ніж досі, тоном. – Я знаю: бувають випадки, коли те, що радить лікар, видається безглуздям. У мене самого здоров'я не дуже міцне, і я даю собі поради, що їх і не думаю виконувати. І все ж таки, якщо зможете, не беріть своїх турбот так близько до серця.

– І як ви себе почуваєте, коли не берете своїх турбот близько до серця?

Філіпс сумно всміхнувся:

– Жахливо!

Від Бебкока Стренд знав, що Філіпс удівець, його дружина загинула п'ять років тому в автомобільній катастрофі. Філіпс мав у Нью-Йорку дуже солідну практику й був професором Корнелського медичного центру. Коли не стало дружини, він покинув усе – практику, лікарню, кабінет, друзів, решту сім'ї – і цілий рік жив у хатині в лісах штату Мен. Приїхавши до Данберрі, він відверто признався Бебкокові, що шукає невелику, неважку практику, яка не вимагала б від нього особливої відповідальності, і в такому місці, де ні друзі, ні знайомі не нагадували б йому про ті щасливі дні, коли ще була жива дружина. І хоч Філіпс і не брав своїх турбот близько до серця, жилося йому, як він сам признався, жахливо.

«Пошкодження суглобів і хлопчачі прищі – оце й усе, чим я хочу цікавитись решту свого життя», – сказав він Бебкокові.

Згадка про це розвіяла в Аллена роздратування, викликане приходом чоловіка, якого він не просив оглядати себе й лізти у справи, які, зрештою, його не стосувалися. Адже він, Стренд, не дитина, і в нього є свої лікарі, до яких він може звернутися в разі потреби. Він спробував уявити собі, що б відповів Хейзен, якби лікар по телефону порадив йому не брати близько до серця вашінгтонські та фебеерівські справи.

– Зі слів Бебкока я зрозумів, – провадив лікар, – що ви найсумлінніший учитель у школі. А це означає, що ви перепрацьовуєте і багато хвилюєтесь. З вашого дозволу, я дам вам одну пораду: не будьте такі сумлінні. Хай собі все йде так, як воно йде. І не ганяйтеся за учнями, що бігають з ножами. – Він усміхнувся. – І частіше відпочивайте. Розумово навіть більше, ніж фізично. І ще одне запитання. Ви багато п'єте?

– Можна сказати, ні.

– Пийте зрідка віскі. Від нього все виглядає в рожевішому світлі. До того ж воно розширює судини. – Філіпс надяг пальто. Біля дверей вій обернувся й запитав: – Як ви гадаєте, що буде з Ромеро?

Стренд на мить замислився.

– Роллінз каже, що коли хлопець потрапить до в'язниці, то потім він опиниться на вулиці і в кишені у нього буде вже не ніж, а пістолет та порошок. Гадаю, під порошком він мав на увазі героїн чи кокаїн, Я відчуваю, що кінчиться або саме цим, або Ромеро учинить десь революцію.

Лікар стримано кивнув головою.

– На цьому ринку годі й сподіватися милосердя, – сказав він. – Гендлярі – ось ми хто такі, хіба ні? Гаразд, на добраніч. Спокійного вам сну!

«Пошкодження суглобів і хлопчачі прищі, – повторив подумки Стренд, коли за лікарем зачинилися двері. – До Ромеро це навряд чи стосується».

Він пішов до ванної і поставив на полицю пляшечку з ліками, яку дав йому Філіпс. «Спокій на одну ніч, – подумав він. – Порятунок у забутті. Все, чим цивілізація замінила собі релігію та мрії».

Він пустив гарячу воду і з приємністю глибоко вдихнув пару. Та знову задзвонив телефон. Стренд роздратовано закрутив воду й повернувся до вітальні.

– Алло! – грубо крикнув він.

– Ти так відгукуєшся, ніби ладен відірвати мені голову! – Дзвонила Леслі. Голос у неї був здивований. – Я знаю, ти не любиш розмовляти по телефону, але краще вже відключи його зовсім, ніж відповідати таким голосом. Ніхто ж не зважиться дзвонити тобі вдруге!

– Здрастуй, люба моя! – промовив він. – Господи, як добре, що я чую твій голос! Де ти? Останнє, що я довідався від «Ер Франс», – ніби ти літаєш над усією Європою.

– Кінець кінцем приземлилися в Ніцці, – відповіла Леслі. – А зараз ми у Лінди в Мужені. Лінда сказала, що оскільки ми так близько, то гріх було б не побачити її кубельце. Тут чарівно! Мені хочеться, щоб ти був зі мною!