Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Мені теж.

«Як там справи на полі битви?

– Посуваються, – відповів Аллен ухильно.

– Тобто?

– Ромеро випустили під заставу, тепер він у Роллінзових родичів, в Уотербері.

– Хто вніс гроші?

Аллен помовчав, а тоді сказав:

– Друзі.

– Рассел?

– Він не належить до друзів Ромеро. – Аллен не став пояснювати, що тепер Ромеро не вважає своїм другом і його, Аллена.

– Так, мабуть, краще з усіх поглядів, правда?

– Авжеж краще.

– Ти бережешся? Скучаєш?

– Я й не помітив, що тебе нема, – сказав він, спробувавши: засміятись. – Місіс Шіллер так піклується про мене!

– Я хвилювалася за тебе над усім Атлантичним океаном.

– Ти б краще хвилювалася за пілота. Щастя, що вони посадили вас не у Варшаві. Зі мною все гаразд.

– Справді?

– Справді.

– У тебе стомлений голос.

– Це винен телефон. Щось на лінії. Завтра я хочу покататися на лижах. Газета обіцяє сніг. – Йому коштувало великих зусиль вдавати з себе героя, і все ж таки він удавав. Якби Леслі була поруч, він розповів би їй про все чи майже про вре, що йому довелося пережити за день. Але тривога – він це знав – зростає втричі, коли перебуваєш на відстані, а Леслі була аж ген за три тисячі миль.

– Що ти там робиш? – спитала Леслі. – Я маю на увазі – Саме в цю мить.

– Збираюся залізти у ванну.

– А я завтра плаватиму в Ліндиному басейні. Уяви собі – купатись у листопаді! Коли вийдемо на пенсію, гадаю, нам треба буде оселитися в Мужені.

– Якщо підшукаєш гарненький маєток десь за мільйон доларів, то я негайно заплачу гроші!

Леслі зітхнула.

– Непогано було б хоч раз у житті забагатіти, правда?

– Торо зроду не бачив Середземного моря, – промовив Стренд, – але був дуже щасливий, живучи біля звичайнісінького озерця.

– Він був неодружений.

– Здається, що так.

– Якби я раптом забагатіла, – сказала Леслі, – то, мабуть, стала б легковажною, ні про що б не думала й потопала в розкошах. Ти б мене такою стерпів?

– Ні.

Вона знов засміялася.

– Люблю чоловіків, які знають, чого вони хочуть. О, я вже забалакалася! Цей дзвінок коштуватиме Лінді купу грошей. Ти щасливий?

– Як ніколи,

– Я знаю, що ти прикидаєшся, і люблю тебе за це!

Крізь тріскотіння Аллен почув звук поцілунку, і Леслі поклала трубку.

Він і собі поклав трубку, пішов до ванної і заліз нарешті в теплу воду. «Моє маленьке власне море, – подумав Стренд, ніжачись у теплі. – Я тішитимусь ним, як Торо своїм озерцем…»

Стренд дуже здивувався, коли, повернувшись після останнього уроку до себе, побачив у своїй квартирі Хейзена. Той стояв у вітальні й діставав з книжкової полиці журнал. Минуло більш як тиждень після їхньої розмови по телефону, і відтоді Стренд не мав від нього жодної звістки.

– Привіт, Аллене! – сказав Хейзен. – Сподіваюся, ви не проти?,

– Мене впустила місіс Шіллер. – Він простяг руку, і Стренд потис її, – Я привіз вам невеличкий подарунок.

Хейзен показав на столик. Там стояли дві великі пляшки «Джонні Уокера», улюбленого віскі Стренда.

– Дякую, – мовив Аллен. – Вони, звісно, не завадять.

– Я прийшов вибачитися за свої дурні балачки по телефону, – сказав Хейзен, насторожено вдивляючись у Стренда, так ніби не певен був, як той сприйме його слова.

– Забудьте про це, Расселе, – сказав Стренд. – Я вже давно забув.

– Радий це чути, – з полегкістю в голосі мовив Хейзен. – Непорозуміння часом трапляються… Навіть між найкращими друзями. Зрештою, я таки був трохи знервований отією заміткою в «Таймс»,

– Як там усе скінчилося? У газетах я більш нічого не бачив.

– А більш нічого й не буде, – відповів Хейзен. – Як видно, вони просто нашкребли мало бруду. Мабуть, у департаменті вирішили не роздувати справу.

– От і гаразд. Хочете випити? Боюсь, мені доведеться наливати з вашої пляшки. Я допив своє віскі ще тиждень тому.

Хейзен подивився на годинник.

– Що ж, гадаю, пора й випити. Якщо ви приєднаєтеся до мене…

– Хіба що одну, – сказав Стренд. – В таку погоду тільки пити. Я мало не закоцюб, поки добіг додому. – Він пішов на кухню по склянки, лід та воду. Хоч лікар і порадив йому зрідка вживати віскі, але після того, як Роллінз допив пляшку, Стренд так і не купив ще одну. Поки стояв холод, він намагався якомога більше сидіти вдома. Правда, він міг би попросити місіс Шіллер купити віскі, коли та ходила до містечка по продукти. Та це, звичайно, не був би «Джонні Уокер». Грошей у Стренда залишилось небагато, і він не міг ними так сіяти.