Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Хіба? – здивувався Аллен.

– Я, мабуть, забув вам сказати. Ви зможете зібрати своїх дітей?

– Я їх ще не питав, – Стренд не сказав Хейзенові, що після їхньої суперечки по телефону передумав їхати до нього. – А ви певні, що в Леслі немає інших планів?

– Лінда в неї запитувала. Леслі була в кімнаті, коли я дзвонив, і я чуві як вона відповіла, що це було б чудово.

– І я подзвоню дітям. – Перспектива побути з Леслі десять днів на тихому узбережжі океану, далеко від школи, від отих чотирьохсот хлопців, відразу піднесла Алленів настрій. – Я певен, ми чудово проведемо час. – Він усміхнувся. – Тепер ви розумієте, що я мав на увазі, коли казав, що можу песимістично дивитися на долю світу й водночас оптимістично – на власну? Принаймні на ці десять днів. Уже те, що десять днів ми не бачитимемо новин по телевізору і не читатимемо «Таймс» – це ж справжній рай!

У двері подзвонили, і Хейзен глянув на свого годинника.

– Це, мабуть, Конрой. Я послав його до зали погрітися, поки розмовлятиму з вами. В таку погоду їхати до міста доведеться довго. Дякую за віскі. – Коли вони тисли один одному руки, Хейзен затримав Стрендову долоню у своїй. – Я радий, що приїхав сюди. Я вже застарий, щоб обертати друзів на ворогів.

– Я не був вам ворогом, Расселе.

– А могли б з біса легко ним стати! – засміявся Хейзен і пішов.

Стренд сів за стіл і, стискаючи в руці холодну склянку з віскі, задивився у замерзле, помережане візерунками вікно, за яким сипав дедалі густіший сніг. Він думав про великі міста на півночі, що про них напівжартома згадав Хейзен, уявляв собі, як на будинки зі скла й бетону налітає вітер, як тікають із тих міст люди. Цієї першої зими свого неминучого старіння, початого нещасливим випадком в океані, Стренд також волів би опинитись на півдні.

Другого дня, коли він прийшов з уроків, на нього чекало вдома аж три листи. Місіс Шіллер складала його пошту Охайним стосиком на столику біля канапи у вітальні. Цілий день мела завірюха. Поки Стренд дійшов додому, йому набилося в черевики й нападало за комір снігу, тож, перш ніж розпечатувати листи, він скинув пальто й черевики; стягнув шкарпетки, розтер ноги, взув пантофлі й перемінив сорочку. Він уже один раз промок цього дня після обіду, і тепер у горлі було сухо, дерло і з'явилися хрипи в грудях. Мабуть, він усе ж таки послухається поради доктора Філіпса й поїде в суботу до Нью-Йорка, щоб його оглянув доктор Прінз.

Потім, пригадавши, як учора ввечері, коли він сидів із Хейзеном, по його тілу розлилося приємне тепло, Стренд налив собі віскі з водою, але без льоду, і спершу трохи випив, а вже потім пішов до вітальні й узяв листи. Один – він побачив по почерку – був від Керолайн, другий – від Леслі, а на третьому не стояло ні прізвища, ні зворотної адреси. Листи від Керолайн Стренд щоразу читав з поблажливою усмішкою на устах. Вони були короткі, дитячі і вочевидь написані похапцем – мовляв, вона, Керолайн, жива, щаслива і любить своїх батька й матір. Але відколи він почув від місіс Шіллер про листи у сміттєвому кошику – від дочки не надійшло жодного слова.

Стренд прочитав її листа першого. Згадки про Ромеро там. не було. Керолайн повідомляла, що в неї усе чудово, її; обрали «міс Болільницею» нового баскетбольного сезону,, в неї з'явилися дві дуже розумні подруги – одна захоплюється філософією, а друга вже на першому курсі неодмінно стане в коледжі редактором літературного журналу, – тренер з легкої атлетики гадає, що коли вона докладе зусиль, то візьме гору над дівчиною, Котра на дистанції. 220 ярдів завжди прибігає перша; крім того, Керолайн. запросили провести різдвяні свята з однією родиною в Беверлі-Хіллз, але вона відмовилась,, бо не дочекається, коли вже побачить своїх матусю й тата. А ще вона одержала в листі від матусі листівку з Ейфелевою вежею; це величезна самопожертва з татусевого боку – сидіти одному як палець у тому жахливому Данберрі, коли матуся розгулює по Парижах… У кінці листа, над своїм підписом, Керолайн поставила п'ять хрестиків..

Був і постскриптум:

«Матуся написала, ніби на різдво нас усіх запрошено до містера Хейзена в Хемптон, і я вирішила собі так:, з мого боку, буде просто по-дитячому заявляти, що я, мовляв, ніколи вже туди не поїду. Минуле відійшло в минуле, а гіршою через те, що вдарилася там у передню панель машини, я не стала. Навпаки, стала кращою. Якби я не поламала була собі носа, то і мріяти не могла б про звання «міс Болільниці».

«Що ж, – подумав Стренд, – дівчина вміє підтримувати легенду. Тепер уже пізно – та й, власне, завжди було пізно – казати їй, що я знаю, хто розбив їй носа». Поклавши листа, Стренд пригадав, як місіс Шіллер сказала, що «Керолайн» тепер поширене ім'я.