Ірвін Шоу - Хліб по воді

Я знаю, ви теж викладач і повинні розуміти, як легко може людина згубити свою кар'єру через недбале ставлення до роботи і відверту нерозважливість. Я розумію також, як це буває, коли дівчина уперше переїздить жити далеко від дому, як упадання чоловіків, – особливо,

коли дівчина молода й гарненька, як ваша дочка, – запаморочує їй голову, а потім вона ціле життя шкодує.

Я не маю уявлення, чи ви знаєте про поведінку своєї дочки і чи вас узагалі цікавить її майбутнє, але заради неї самої і заради мене та моєї сім'ї я благаю вас: зробіть усе що можете, аби дівчина зрозуміла, як жорстоко й легковажно вона поводиться. Допоможіть повернути мого чоловіка в лоно сім'ї».

Лист був не підписаний.

«В лоно сім'ї…» Стренд ще раз перечитав ці слова, які нагадали йому про біблію. Він знав те, чого не знав викладач біології: на різдво його піддурять так само, як і на День подяки. Різдвяні обіцянки…

Аллен розтис долоню, і лист упав на підлогу. Крізь негоду, крізь мряку, крізь нічний морок шість разів на тиждень пошта Сполучених Штатів доставляє нам нещастя. Хвалити бога, хоч є неділя!

«Викладач біології…» – подумав Стренд. Сам він був учитель історії, і Леслі у віці Керолайн навчалася в його класі; скромна й гарненька, сиділа вона в першому ряду, і він жадав її. Чи повинен він був почувати себе винним? Принаймні він чесно ждав цілий рік після того, як вона закінчила школу, і прийшов до її батьків із наміром одружитися з нею. Але ж викладач біології теж нібито збирається одружитися з Керолайн.

Що можна сказати його дочці? І хто їй має сказати? «Не її батько, – подумав Аллен. – Тільки не її батько!» Леслі? Він здогадувався, що сказала б йому Леслі: «Керолайн доросла дівчина. Хай сама розв'язує свої проблеми. Ми зробимо тільки на гірше. Я не хочу псувати своїх стосунків з дочкою заради якогось нікчемного провінційного дурня, отого вчителя біології!» Якби Аллен показав Леслі цього листа, вона, певне, заявила б, що жінка з таким почерком неминуче залишиться без чоловіка.

Елінор? Та порадила б Керолайн: «Роби як тобі хочеться». Елінор завжди саме так і робила.

Джіммі? Можливо. Він майже одноліток Керолайн і належить до того самого покоління, і він завжди прагнув заступатися за сестру. Але тепер, коли зв'язався з отією тричі одруженою тридцятип'ятирічною співачкою, сестра просто засміється йому у вічі, коли він заговорить із нею про мораль. І все ж таки нехай Джіммі спробує.

Стренд допив до дна. Проте в горлі так само дерло і гострий біль у легенях не вщухав. Він підвівся, підійшов до телефону й набрав Нью-Йоркський номер доктора Прінза. Той сказав, що сам уже збирався йому подзвонити. Він прийме Стренда об одинадцятій у суботу. Отже, йому доведеться виїхати ранковим поїздом.

Потім Аллен подзвонив у Нью-Йорк Джіммі. Цього разу син був на місці.

– Джіммі, – сказав Аллен, – у суботу вранці я маю бути в Нью-Йорку. Ми зможемо разом поснідати? Мені треба дещо з тобою обговорити.

.. – Ох, тату, – зітхнув Джіммі, – мені дуже шкода, але в суботу вранці я мушу летіти до Лос-Анджелеса. Справи. А мені так хотілося б тебе побачити! Може, приїдеш у п'ятницю ввечері?

«Сини тільки за домовленістю», – подумав Стренд.

– У п'ятницю останній урок у мене кінчається о третій, – сказав він. – Гаразд, десь о шостій я буду в Нью-Йорку. Але мені доведеться заночувати. У суботу вранці я маю йти до лікаря.

– Щось болить? – Голос у Джіммі враз зробився тривожним.

– Ні. Звичайний огляд. – Аллен відчув, як у горлі задерло, але стримав кашель. – Ти можеш улаштувати мені готель?

– Тут поруч «Уестбері», На Медісон-авеню, поблизу Сімдесятої вулиці. Я замовлю тобі номер.

– Це, мабуть, щось дуже дороге. – Якось пополудні Аллен заходив туди з Леслі до бару, коли вони були поблизу в музеї йому бар здався розкішним. Відвідувачі там були схожі на людей, яких Хейзен запрошує до себе в Хемптон.

– Дарма! – безтурботно кинув Джіммі. – Я заплачу.

– Я міг би переночувати в дешевшому готелі.

– Годі про це тат. Я маю гроші.

«Дев'ятнадцять років, – подумав Аллен, – а вже має гроші. Яв дев'ятнадцять користувався допомогою Християнської асоціації юнаків».

– Гаразд, якщо це тебе не розорить.

– Я замовлю номер для подружжя.

– Половина подружжя в Парижі, – сказав Аллен, – Не сміти грішми.

Джіммі засміявся.

– Я знаю, що в Парижі. Надіслала мені листівку. З Моною Лізою – репродукція з Лувру. Мабуть, хотіла нагадати мені, що вона – моя мати. І що електрогітара – це ще не все мистецтво. Я зайду по тебе в готель.