Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Звідки ти знаєш, що в мене хворе серце? – здивувався Стренд.

– Від Ромеро. Він казав, ніби ви мало не померли. – Роллінз подивився на Стренда з дитячою цікавістю. – Я хотів запитати вас: як це воно буває?.. Тобто, коли ви почуваєте себе… – Він зніяковіло затнувся. – Мене кілька разів нокаутували, і зовсім не боліло… Аж смішно. Тільки здавалося, наче я пливу в повітрі і так тихо, добре. Просто цікаво, чи й у вас те саме. На душі мені було б спокійніше, якби я знав, що й батькові так само…

– Я про це якось ке думав, – відказав Стренд, намагаючись пригадати, що почував; коли знепритомнів у воді. – А тепер, пригадуючи все це, я… Враження лишилося приємне. Сказати правду, мені навіть не хотілося повертатись до тями.

– І все ж таки я радий, що ви повернулися, – з почуттям мовив Роллінз.

– Я теж, – усміхнувся Стренд.

У банку він виписав чек і дав Роллінзові дві тисячі доларів новенькими банкнотами. Перш ніж покласти гроші до гаманця, хлопець нерішуче подивився на них.

– Ви певні, що хочете зробити саме так, містере Стренд?

– Певен. Сховай гроші,

Роллінз поклав банкноти до гаманця.

– То я, мабуть, побіжу, – сказав він. – Автобус на Хартфорд від'їздить через десять хвилин. Може, візьмете назад таксі?

Стренд їхав з містечка до школи на таксі тільки один раз. Дорога коштувала п'ять доларів.

– Ні, я пройдуся. Прогулянка збадьорить мене. Бажаю вам з містером Холлінгзбі успіху. Я йому дзвонив, він чекає тебе.

– Бережіть себе, містере Стренд! – мовив на прощання Роллінз і швидко подався вулицею проти вітру.

Стренд щільніше загорнувся у вовняний шарф. На розі Роллінз обернувся й поглянув на нього. Потім махнув рукою, завернув за ріг і зник.

Тремтячи від холоду, Стренд ішов головною вулицею з містечка до школи. Рукавичок він не мав, отож тримав руки, що стали мов дві крижини, у кишенях пальта. На розі була пивничка, де продавали газети. Він зайшов і купив «Таймс». Коротенька замітка, яка його цікавила, була в одну шпальту на третій сторінці під заголовком: «Департамент юстиції розслідує скандальну справу у Вашінгтоні». Газета не так стверджувала, як припускала факти. Мовляв, із вірогідного джерела стало відомо, що впливовий Нью-Йоркський юрист Рассел Хейзен мав з одним причетним до нафтового бізнесу чоловіком розмову про винагороду якомусь конгресменові за його прихильне ставлення до законопроекту про шельфове буріння. Розмову підслухали по службовому телефону містера Хітца. Запис тієї розмови офіційно одержано на вимогу федерального судді. Департамент юстиції відмовився сказати, чи буде висунуто звинувачення. Розслідування триває.

«Бідолаха Рассел», – подумав Стренд і пошкодував, що вже після першої спроби облишив дзвонити Хейзенові й не попередив його про візит фебеерівців. Ця замітка була не з тих, на які приємно натрапити, взявши за сніданком у руки газету.

Стренд згорнув «Таймс» і поклав її назад на стосик. Він заплатив за газету, але читати про вбивства, судові вироки, бандитські напади, банкрутства, про які, здавалося, цими днями тільки й писали в ранкових вістях, йому не хотілося.

Він вийшов із пивнички на холодну, сіру вулицю, де поспішали перехожі, повтягувавши од вітру голови в плечі. Стренд зняв із шиї шарфа й закутався ним як хусткою, зав'язавши на підборідді. Він рушив далі, але в нього почали сльозитися очі, і він пригадав знімки в газетах, де жінки-біженки, закутавши шалями голови, кудись ішли курними дорогами…

Коли, ледь переставляючи ноги й проклинаючи вітер, Стренд дістався до школи, то був певен, що до п'ятої години уроків не дотягне. Але якось таки дотяг, хоча весь час сидів, замість ходити по класу, як це завжди робив, і говорив поволі, напружено. А на останньому уроці до класу ввійшла директорова секретарка й сказала, щоб він негайно з'явився до Бебкока. Стренд урвав урок і пішов до директорового кабінету. Там були Ромеро, Роллінз і містер Холлінгзбі.

Губи в Ромеро й досі були розбиті й напухлі, а гуля на лобі проступила ще дужче й посиніла. Проте хлопець стояв рівно, в зухвалій позі, і, тільки глянувши на Стренда, опустив очі й утупив погляд у підлогу,

– Аллене, – мовив Бебкок, – я повідомив Ромеро, що, зважаючи на обставини, не маю іншого вибору, як виключити його з сьогоднішнього дня зі школи. Якщо він згодиться поговорити з містером Холлінгзбі й розповість йому, звідки дізнався, що гроші й листи у нього вкрав саме Хітц, а також назве свідка на підтвердження своїх слів, то його становище значно поліпшиться. Особливо якщо в суді він трохи покається за свій вчинок. Містер Холлінгзбі каже, що в разі успіху зможе добитися умовного вироку. Тоді я мав би підстави дозволити Ромеро повернутися до школи й відбувати умовний термін тут, щоб завершити навчальний рік. Може, ви на нього вплинете?