Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Матір'ю присягаюся!

– Він і зробить усе як належить, – сказав Стренд, вдаючи, ніби знає закони, хоч насправді їх не знав. Однак він здогадувався, що коли чорний хлопець у футбольній куртці принесе десять тисяч доларів, то тяганина буде дуже довга, якщо не безнадійна. – Я скажу містерові Бебкоку, щоб подзвонив адвокатові. Бо сам не знаю, де його контора. Правду кажу. Не знаю навіть, де тепер Ромеро. Його, певне, перевели кудись-інде. До справжньої в'язниці.

– Усі в'язниці – справжні, містере Стренд, – сказав Роллінз.

– Ти відповіси на одне запитання?

– Та відповім, – неохоче озвався Роллінз.

– Де ти взяв гроші?

– Вам це неодмінно треба знати?

– Мені – ні. А ось адміністрація школи може поцікавитися.

Роллінз відпив ще віскі.

– Роздобув, – сказав він. – У друзів.

– У яких друзів?

– Не вірите мені? – ображено запитав Роллінз.

– Я – вірю. Але ж до цієї справи причетний не тільки я.

– Гаразд. Я розповів про все… – Роллінз наче завагався. – У себе вдома, якщо вам так хочеться знати. Матері, батькові, братам. Ми живемо не на межі злиднів, містере Стренд. Не голодуємо, хоч на вигляд я мов скіпка… – Він посміхнувся. – Батько в мене – головний інженер, водоочисної станції, Один з братів має автомайстерню. Мати – старша медсестра реанімаційного, відділення лікарні. Другий брат – купує і продає земельні ділянки. Найстарший брат – заступник віце-президента одного Нью-Йоркського банку і грає на біржі. Він там свій чоловік. Ні, ми не злидарі, містере Стренд.

– Ти мене дивуєш, Роллінзе, – мовив Стренд. – Ти ніколи не казав мені про це й слова. Та й ніхто у школі не казав.

– Я не хотів, щоб цим скористалися проти мене, – відповів Роллінз, засміявшись. – Не хотів, щоб у школі мене вважали хитрішим, ніж я є насправді. Найстаршому моєму братові пропонували грати в «Нью-Йорк Нікерз», – це така баскетбольна команда, – а він відмонився. Не хочу, каже, заробляти собі на життя біганиною й потіти перед, натовпом, як раб фараонів, і щоб мені щоліта оперували коліна. Якби мої родичі дізналися, що я збираюся стати футболістом-професіоналом, то відцуралися б від мене, як від прокаженого. Всі вони книжкові хробаки, містере Стренд. Просто схибнуті на освіті і тільки й знають, що вчитись і вчити мене. Аж зло бере. – Він допив віскі. – У вас часом не лишилося ще цього питва в пляшці на кухні, містере Стренд?

– Ти хочеш сказати, що гроші тобі дали родичі?

– Позичили, містере. Стренд, – признався Роллінз. – Саме позичили.

– А що як Ромеро, коли ти визволиш його із в'язниці, втече?

. – Вони зроблять із мене опудало й почеплять на десять років на стіну – як трофей, – відповів Роллінз. – Та він не втече.

– Чому ти такий упевнений?

– Він мій друг. – Це було сказано дуже щиро. – В кожному разі я не думаю, що Ромеро дозволять залишитися тут, коли його випустять під заставу.

– Ти вгадав правильно, – відказав Стренд. – Його вже виключили зі школи.

– О, то вони не зважають на таку дрібницю, як те, що людина не винна, поки її не засуджено, чи не так?

– Ти їх звинувачуєш?

– Звичайно, – спокійно відповів Роллінз. – Я звинувачую всіх. Але Ромеро не втече. Не втече, коли знатиме, що це гроші мої. Та й куди йому, тікати? До родичів? Він навіть не знає, де вони. Брат пише, що розлучився і гайнув на захід. Невідомо, де ділися сестри, і мати теж виїхала хтозна-куди. Та байдуже – нікого з них він не хоче бачити. Я запропоную йому, щоб до суду він пожив у нашому домі. А від моїх братів не втече ніхто, навіть Ромеро, якщо вони візьмуться втримати його, на місці. То можна мені випити ще?

– Зараз принесу.

Коли Стренд узяв у Роллінза склянку і вийшов на кухню, то здивувався, відчувши в себе на очах сльози. Цього разу він приготував хлопцеві: міцніший напій. Свою склянку він надпив тільки наполовину. Востаннє Аллен прикладався до віскі тієї ночі, коли Леслі, повертаючись з Нью-Йорка, заблукала, і вдома з нею мало не сталася істерика. «Віскі здатне підтримувати в людині життя», – сказала вона тоді, Аллен це добре запам'ятав. Сьогодні він зайвий раз переконався, що це справді так.

Якби Аллена запитали, чому він просльозився, він навряд чи відповів би. Чи його зворушила непохитна вірність Роллінза дружбі? Чи сліпа, великодушність його родичів, їхній мовчазний виклик примхливій байдужості світу білих, їхнє одностайне розуміння проблем свого найменшого сина і брата, – по суті, ще хлопчака, – і його оцінки того, що справедливе, а що ні? Стренд пригадав слова, сказані братом Роллінза: бігати й потіти перед фараонами… Він не знав, чи часто Роллінзи ходять до церкви, але їхній вчинок був християнським докором чоловікам