Ірвін Шоу - Хліб по воді

і жінкам, які сплять цієї ночі в затишних шкільних будиночках, людям, які ходять щовечора до каплиці, щоб славити милосердя й любов до ближнього. А також докором мстивому, могутньому чоловікові, що мешкає у величезному двоповерховому будинку на П'ятій авеню, з його дорогими картинами.

Коли Стренд повернувся до вітальні зі склянкою віскі для Роллінза, він уже прийняв рішення.

– Роллінзе, мені не до вподоби, що ніхто більше не прийшов на допомогу Ромеро, – сказав він, подаючи хлопцеві склянку. – Може, якби в нас був час, ми зібрали б трохи грошей у школі, хоч я в цьому й сумніваюсь. Але в нас немає часу. Вранці ти підеш зі мною до банку, і я дам тобі свої дві тисячі до твоїх десяти. Це, звісно, більше символічно, але й символи часом бувають потрібні. – Стренд пам'ятав, що на рахунку в нього лежить три тисячі доларів. Усе його багатство. Тих грошей йому вистачило б більш як на місяць. Цього року не буде різдвяних подарунків. Ну, то й не буде!

Роллінз запитливо подивився йому в окуляри.

– Амінь, – сказав він несподівано. – О котрій годині ви будете вільні, щоб піти в банк?

– Після сніданку.

– А ваші уроки?

– Force majeure , – промовив Стренд. – Я поясню директорові.

– Форс… Як ви сказали?

– Воля божа… – відповів Стренд. – У довільному перекладі.

– Я не хочу, щоб Ромеро сидів у тій в'язниці жодну зайву хвилину.

– Він і не сидітиме. Але я ставлю одну умову: ніхто не повинен знати про мій внесок. А надто Ромеро.

Роллінз пильно глянув на Стренда й сказав:

– Я розумію.

Стренд сумнівався у тому, чи хлопець його розуміє. Він не розумів себе й сам.

– Ще одне, – мовив Стренд. – Гадаю, краще буде, коли ми поки що нічого не скажемо містерові Бебкоку. Він може подумати, що цього робити не варт, або почне наполягати на розмові з твоїми батьками…

– Ви хочете сказати, він мені не повірить? – насторожився Рол лінз.

– Може статися й таке. До того ж де певність, що його не примусили залишити Ромеро там, куди він потрапив? Гадаю, тобі краще зробити все самому. Прізвище адвоката – Холлінгзбі. Воно є в довіднику Хартфорда. Спершу я подзвоню йому вранці, щоб він був готовий тебе прийняти. Якщо виникнуть ускладнення, відразу повідом мене.

– Я не жду ніяких ускладнень, – сказав Роллінз, швидко допиваючи віскі. – Піду-но я спати. – І рушив до дверей.

– І ще одне, – мовив Стренд. Горло йому зсудомило, і він закашлявся. – Ти щось знаєш про листи, які нібито вкрали в Ромеро?

– Він мені не читав їх, містере Стренд, – відповів Роллінз. – І я не просив його цього робити. Ромеро їх тримав під замком. А інколи діставав і мовчки читав із якимсь чудним виразом на обличчі. Потім знов замикав.

– Ти не знаєш, від кого вони були?

– Судячи з його вигляду, мабуть, від дівчини, – засміявся Роллінз. – Одне я знаю напевне: ті листи були не від кредиторів. Принаймні він дорожив ними. Хочете, я спитаю в нього, від кого ті листи?

– Ні. Це не має значення. Гаразд, нехай тобі щастить! І подякуй від мене своїм родичам.

– Їх це втішить. Бо вони не в захваті, що я умовив їх видобути з гамана такі гроші. А мати з батьком узагалі були проти того, щоб я йшов сюди на футбольну стипендію. Та вони на боці Ромеро, і це найголовніше. – Він поплескав себе по відстовбурченій кишені. – Хочу переконатися, що гроші на місці, – сказав якось ніяково. – Вибачте що завдав вашому бару збитків. До завтрашнього ранку, сер!

Виходячи з квартири, Роллінз похитувався.

День був довгий. Вранці Стренд підвівся стомлений. Вночі він трохи подрімав, та вже о шостій прокинувся, щоб подзвонити до авіакомпанії «Ер Франс». Там сказали, що в Парижі туман і літаків не приймають, а Нью-Йоркський літак сів у Женеві й чекає, поки випогодиться. Через двадцять хвилин Стренд подзвонив знову, але нічого не змінилося. Потім, перед самим сніданком, він довідався, що літак Леслі сів уже в Ніцці. її подорож почалася невдало.

За сніданком Стренд сказав Бебкокові, що хоче пропустити перший урок. Він нічого не пояснив, і директор, здивовано глянувши на нього, підкреслено холодно мовив:

– Сподіваюся, невдовзі ми кінець кінцем повернемося до нормального розпорядку. – І відвернувся.

Дув поривчастий вітер, дорога до банку була довга. Стренд захекався й двічі просив Роллінза зупинитися, щоб перевести дух. Хлопець поглядав на нього з тривогою, так наче боявся, що він зараз упаде й не встане.

– У мого батька теж хворе серце, – сказав Роллінз. – Матері доводиться ходити з ним повільно.