Брати Капранови - Розмір має значення

Хороша думка, треба її занотувати для майбутніх мемуарів — бо колись-таки я напишу мемуари, хай би навіть секретні.

Отже, Росія.

— Сагайдачний, що ти знаєш про Росію?

— Свят-свят! — перехрестився мій колега. Він свого часу мав справу з цією країною.

— Ну, а все-таки.

— Просто так цікавишся чи по службі?

Я показав йому на екрані напис «Сургутское лесничество. ИТУ 14840».

— Зрозуміло. Тоді відкрию тобі таємницю — росіяни ведуть свій родовід від щурів.

— Від щурів? — не зрозумів я.

— Так, від щурів. Своїх предків вони шанобливо називають Пра-Щури.

— Пра-Щури?… Та тьху на тебе! Я серйозно питаю.

— Ну, коли серйозно, то ні в якому разі не пий тамтешньої водки. Це така гидота, що місцеве населення заморожує її перед вживанням, аби не відчувати смаку. Уявляєш?

— Страшне, — покачав я головою.

Сагайдачний підняв вгору палець:

— Але справжня біда — не водка. Найстрашніше в Росії — олів’є.

— Олів’є? Здається, щось французьке?

— Еге ж, французьке. Оце вони беруть варену картоплю, яйця, ковбасу, солоні огірки, ріжуть усе на шматки, мішають з горошком…

— Моя бабуся приблизно так свиням готувала.

— Ти слухай, слухай. Потім заливають майонезом, і виходить воно саме. Олів’є. Таємниця походження назви ховається в глибині віків і відноситься до класу незбагненних особливостей російської душі. Але це ще не кінець. Якщо весь цей рецепт варити у воді, то вийде суп, який називається «солянка». А якщо залити квасом — вийде «окрошка», її подають холодною.

Я подивився в щирі очі Сагайдачного і не знайшов там жодного натяку на жарт.

— І ти це їв?

— А де ж дінешся, як нічого іншого нема? Суцільне олів’є. Ой, забувся! Іще у них є праник.

— Як ти сказав?

— Праник. Від слова «прати». Коли перуть наволочки чи підковдри, зсередини там збирається у швах така наче вата, ну, нитки, пір’я, волосся — все разом. Знаєш?

— Приблизно.

— Так от. Коли такого назбирається багато, його розмочують у воді, а потім кладуть поміж двох дощок — і в пічку. В результаті виходить праник. Це святкова страва.

— Господи прости!

Певно, погляд у мене був досить виразний, бо Сагайдачний не витримав і розреготався, ризикуючи впустити свою знамениту люльку. От сучий син, знайшов час для жартів.

Я заглибився в результати роботи наших експертів. Двадцять два відсотки — продукт високої біотехнології. Сімдесят вісім — речовини, характерні для насіння дерев хвойних порід, найвірогідніше, сибірських кедрів.

— Сагайдачний, а ти кедри в Росії бачив?

— Кедрів не бачив, а от вишню — мав можливість. Вишня — це у них не дерево, а кущ. Уявляєш?

Ото вже брехло!

Напевно, з кедрами в «Сурґутському лісництві» проблем нема. Але ж не можуть просто в лісництві робити високотехнологічні біопродукти. Я розіслав запити по всіх електронних базах щодо біовиробництва в Росії. Це не було таким уже простим завданням, бо, як правильно зауважив класик, Росія — не Україна. Колись давно, ще до того як людство знайшло альтернативні джерела енергії, ця країна трималася на нафті та газі і була одним з основних гравців на ринку енергоресурсів. Ви, мабуть, не повірите, але нафту тоді просто спалювали в печах та двигунах. Ну це так, до слова. Отже, виручені від продажу нафти гроші Росія витрачала на внутрішні локальні війни, і таким нехитрим робом зберігала територіальну цілісність. Але успіхи хімії, а особливо біохімії, звели нанівець основний колись експортний потенціал. Історики пізніше охрестили цю подію ресурсною революцією. І в результаті цієї революції Росія вивільнилася-таки з-під тисячолітнього гніту Москви, але, не зумівши зупинитися, почала розпадатися на все менші і менші клаптики. Цей процес тривав майже сто років, і впродовж того часу науковців-біотехнологів вважали ворогами нації у всіх без винятку частинках колись великої імперії. Адже саме біотехнологи знайшли замінники для нафти і в такий спосіб підірвали економіку країни. Одначе згодом виникла нова сила, яка мала бажання, а головне — ефективні механізми для об’єднання російських земель. Сила ця мала назву КГБ — Комітет Галактичної Безпеки, а механізми, що вона їх застосовувала, описані у будь-якому посібнику з політичного тероризму. Керівників колишніх російських автономій труїли, підривали разом з гелікоптерами, залякували і в такий спосіб зганяли докупи. Звідки з’явилися спритні хлопці в погонах, котрі засукавши рукави взялися до цієї брудної роботи, ніхто не знав, але зі збільшенням кількості об’єднаних областей, росла й міць КГБ. Сьогоднішня Росія являла собою зібрані під дах так званого федерального договору Зауральські землі і частину Поволжя. Формально країною керував президент, був навіть сякий-такий парламент, проте єдиним реальним важелем влади залишався КГБ, в народі іменований «Конторою».