І поміж усього цього мені належало розшукати центр виготовлення складної біотехнологічної продукції! Не дивно, що будь-які інформаційні запити губилися серед тубільних комп’ютерних мереж.
Я у розпачі відхилився на спинку крісла. Що робити? Виглядало на те, що у Росії біохімії як науки просто не існує. Або — інший варіант — біохімічні розробки мають таємний характер і повністю контролюються КГБ.
— Слухай, друже, у тебе часом не залишилося завербованого агента десь у районі Сурґута? — запитав я в Сагайдачного, ні на що особливо не сподіваючись.
— Сурґут? — замислено пригладив він люлькою свої розкішні вуса. — Здається, це Сибір?
— Західний, — уточнив я.
— Є в Сибіру один організм… — несподівано промимрив мій сусіда, немовби пригадуючи, — …аматор японській поезії.
— Організм, в смислі — гуманоїд?
— Не те слово. Навіть по-нашому вміє. Зараз я його…
Із цими словами він занурився до свого комп’ютера. Треба зауважити, що сам Сагайдачний періодично грішив віршами, а до того ж, був постійним відвідувачем поетичних тусовок, особливо кохаючись на екзотичних формах творчості. Різноманітні хайку і танки вилітали з-під його вусів несподівано і не завжди доречно. Що поробиш, українці — поетична нація.
— Осьо він, — Сагайдачний тицьнув пальцем у монітор. — Такий собі Гнучкошиєнков Микола Васильович.
Я глянув, але нічого особливого не побачив — цей, як висловився мій колега, організм, не надав свого фото для мережі, та й взагалі ніяких даних, окрім графи «захоплення», ретельно заповненої назвами східних жанрів та прізвищами поетів.
— Де він мешкає?
— А біс його знає. Судячи з локалізації, це десь у Сибіру. Ханти-Мансійський округ.
— Те, що треба, — зрадів я. — А коли ти його завербував?
— Ніколи.
— Тобто?
— Ну так, ми з ним просто обмінюємося новинками.
— І він досі не твій агент?
Сагайдачний подивився на мене зверхньо:
— Агентів не вербують через електронку.
У відповідь я глянув іще зверхніше:
— Будь-яке спілкування з працівниками спецслужб уже само по собі є вербовкою. Навіть віртуальне.
Сагайдачний промовчав. Один-нуль. Однак ця невеличка перемога ні на крок не посунула справу.
Я повернувся до роботи і взявся складати хитрючий кореляційний запит, який мав проаналізувати всю російську комп’ютерну мережу не тільки на наявність наукових центрів або виробництв, а й на обсяги закупівлі хімікатів та реактивів, обіг продукції біовиробництва, циркуляцію кадрів відповідного фаху, а також переробки біосировини, видобутої з кедрів.
«Попередній час розрахунків — тридцять шість годин», — повідомила мені ґречна пошукова система. Ти ба! Правду кажуть, що один кваліфікований агент може більше спитати, ніж найрозумніший комп’ютер відповісти.
Але окрім цього, в мене значився іще один незавершений комп’ютерний дослід. Цікаво, як там справи? Я набрав особистий Галушкин номер.
— Альо.
— Це Мамай. Галушко, я в Києві. Що там з нашим біоматематичним моделюванням? — можливо, це прозвучало занадто сухо, але совість агента УГС не дозволяла мені у службовий час вести розмови приватного характеру.
У Галушчиному голосі бриніло розчарування.
— Перший етап закінчиться не раніше, ніж за тиждень, і якщо ти потелефонував тільки з цього приводу, тоді…
Сам нарвався. Міг би і не настільки ретельно дотримуватися службових інструкцій.
— Галусю, я страшенно скучив, не бачив тебе хтозна-скільки і просто розгубився, почувши твій голос. Ти пробачиш мені?
— Пробачу, — легко погодилася дівчина. От за що я її люблю! — Мій дід завтра запрошує нас із тобою на куліш. Підемо?
— Академік Майборода? — моєму здивуванню не було меж. — Мене? Я ж звичайний агент!
— Він запрошував не агента, а мене з моїм хлопцем, — зауважила Галушка і додала. — Не бійся, він класний!
— Хто б сумнівався!
Авжеж. У мене ще й досі шия свербіла після прочухана, отриманого від начальства через лист цього «класного» до Гетьмана. Проте все одно — не кожному смертному вдається трапити на куліш до зірки такої величини, як Омелян Майборода. І це, чорт забирай, приємно.
— Яка форма одягу? Блек тай?
— Дурник, — сказала Галушка. — Ми будемо втрьох, по-домашньому — ти, я та дідусь.
— Єсть по-домашньому, — виструнчився я, і ми не змовляючись засміялися.
Цей день я не забуду ніколи. Світило світової біохімії чекало на нас, сидячи біля хвіртки та лускаючи насіння. «Я з діда-прадіда куркуль. От і завів собі хутір», — пожартував академік, показуючи на свою садибу. Видовище дійсно вражало, і не стільки розмірами, скільки усамітненням та якоюсь внутрішньою гармонією. На подвір’ї господар перш за все запропонував умитися зі справжньої криниці з журавлем, що височів біля самого паркану. «Чисті руки — чисті думки. Ви повинні залишити на вулиці весь свій клопіт та службові справи. Попри те, що їх багато і вони важливі», — він хитро підморгнув мені, даючи зрозуміти, на кого в першу чергу розповсюджується це правило.
Читать дальше