Брати Капранови - Розмір має значення

Рабин стояв біля входу на першому поверсі, стурбовано поглядаючи на годинника.

— Чолом б’ю, ребе, — сказав я, прилаштовуючи на голові одноразову ярмулку.

— Алейхем шалом! — розквітнув посмішкою той. — Шоб ви тільки знали, який я радий вас бачити. І ви знаєте, чому? Мені приснилося, що ви прийдете саме сьогодні. Ви знаєте, у мене всю ніч чухалася ліва долоня.

— І не дарма, — я щиро посміхнувся у відповідь. — Скоро приїдуть люди, двоє-троє людей, які привезуть те, що я обіцяв. Ми можемо почекати на них тут.

— То це будуть не ваші гроші?

— Яка різниця, ребе, чиї гроші. Аби не були фальшивими.

— Ой, щось мені здається, що ви все-таки єврей.

— Дружина, — сказав я і сумно звів очі до неба. — Тільки дружина.

— Нічого, не переживайте. Скажу вам чесно, ми вже майже вирішили для себе українське питання.

— Та ну! — здивувався я. — І як ви його вирішили?

— Ми вважаємо, що українці — це одне із втрачених колін Ізраїлевих.

«Іще чого не вистачало!» — подумав я, але поцікавився:

— А яке з колін?

— Те, що пішло в пустелю разом із царицею Савською. Коліно Дана.

Україна мало схожа на пустелю, але мені чомусь згадалася наша богиня Дана і традиційні приспіви на кшталт «ой-дана-дана», та «ши-ди-ри-ди-дана». Невже правда? Завіятися десь разом із гарненькою царицею — це по-нашому.

— Дякую, ребе, ви мене заспокоїли.

— А табличка, ви хочете, щоб була з вашим іменем чи з іменем того, хто принесе гроші?

— Давайте спочатку дочекаємося моїх друзів, а потім поговоримо про табличку. А ось, до речі, і вони.

До синагоги підрулював кортеж із двох автомобілів. Рабин здивовано підняв брови:

— Так це ж…

Авта зупинилися. З другого метеликом вистрибнув красень Лейбович і, підскочивши до дверцят переднього, допоміг вийти Салману Кагановичу. Старий аферист був у величезних темних окулярах і рухався повільно, важко спираючись на коштовного ціпка. Видно було, що кожен крок болем озивається у його суглобах.

Тепер я точно знав, у чиїй саме компанії зволив проїхатися мій господар Фіма. Що ж, можна було передбачити, що у старого не вистачить духу протистояти бандитському авторитетові.

Ребе здивовано глянув на мене, а я із діловим виглядом кивнув та виступив наперед.

— Чолом вам, панове! Приміть мої вибачення, я не врахував стан вашого здоров’я і завдав багато клопоту.

Ребе наздогнав мене і просичав у вухо:

— Ми ж не зможемо піднятися на другий поверх.

— Значить, доведеться пошукати, де сісти на першому, — важко сказав Салман. Попри поважний вік, слух у нього був іще дай Боже.

Якусь мить поміркувавши, рабин повів нас уперед, перетинаючи хол навкоси, потім не без складнощів проминув заставлений старими меблями коридор і врешті зупинився в невеличкій світлій кімнаті з виходом у внутрішній двір. Там працював кондиціонер, стояло два письмових столи і чотири крісла.

Всі терпляче чекали, поки Каганович дошкандибає до найм’якішого фотеля і вмоститься в ньому. «Не дивно, що злочинність в Ізраїлі неухильно падає, коли тутешні бандити добре ходять хіба що під себе», — цинічно подумав я, а вголос промовив:

— Але я не бачу нашого друга Ліона. А без нього…

— А-а, — махнув рукою Салман. — Ви його погано знаєте.

— Він затримується, — поспішив вставити своє слово Лейбович. — Може, ми поки почнемо, а він прийде.

Я широко посміхнувся:

— З кожним із вас, панове, я вже мав змогу поспілкуватися, і якщо кажу, що потрібен Ліон, значить, він таки потрібен.

Ребе сумно зауважив:

— Я маю великі підозри, що йтиметься не про спонсорський внесок до синагоги.

— Щиро кажучи, ні. Ми попросимо вас, ребе, за давньою традицією єврейського права виступити суддею у великому непорозумінні, яке сталося в нашого спільного приятеля Ліона Родимчика з дуже впливовими людьми, — попри зневажливе пхекання, яким супроводив останню тезу Салман, я спокійно повів далі. — І якщо все з’ясується у сприятливий для Ліона спосіб, я гадаю, він залюбки віддячить вам у тому обсязі, який я обіцяв, а можливо, навіть і більше.

— Ви його погано знаєте, — знову зауважив Каганович.

— Я його зовсім не знаю, але охоче познайомлюся з вашою допомогою.

Немовби внаслідок моїх останніх слів двері кімнати розчинилися і на порозі з’явився молодий хлопець із пітою в зубах. Спочатку я вирішив, що це місцевий служка, але за мить професійна пам’ять запропонувала свої послуги, і я пригадав, де його бачив. Це був той самий нахаба, який морочив мені голову біля офісу «Кремл Ентерпрайзес», і, здається, піта в роті теж була та сама.