Петро Яценко - Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

— Чим усі так настрашені? — спитали ми в нього.

І лейтенант тремтливо мовив:

— Це пекельний пес!.. Це жах!..

Люди в полі зліпилися тим часом в один величезний гурт, що рухався теж хаотично, ніби сахаючись невидимого нам страхіття.

Врешті-решт, людське стадо, зойкаючи, попрямувало в наш бік. Трохи відставало лише кілька неповоротких селянок.

— Цих людей ніби хтось випасає, не дає розбігтися, — зауважив Мула, примружившись і зацікавлено дивлячись у поле.

Тим часом кількасотенна юрба вивалилася на дорогу й зупинилась. Люди тислися один до одного, мов діти в темній кімнаті, і їх очі були налиті тваринним жахом.

Минуло ще кілька мовчазних хвилин, аж поки з трави на дорогу не вислизнув раптом Цербо. Наша кумедна такса була звичайного розміру й дріботіла до нас, радісно виляючи гострим хвостом.

— Ненажеро! Ти схуд! — вигукнув я, хапаючи собаку на руки.

— Привіт, Цербо, — мовив Мула, — а що це за натовп?.. — і мій товариш попрямував до юрби.

— Ми хотіли забрати отруту, — загуло з важко дихаючого гурту, — а той страшний собака нас за це ув’язнив.

— Не дає нам нікуди звідси йти… Змушує цистерну чистити до блиску… Ми добу не їли, — скаржилися міліціянти та військові.

— Цербо, ти організував концтабір просто неба!?.. — вигукнув я, розгнівавшись.

Та пес лишень винувато дивився на нас із Мулою і помахував приспущеним хвостом.

Я звернувся до людей:

— Ви всі вільні!..

Ще з годину ми з Мулою переконували юрбу, що боятися нашого Цербо не слід, і він уже ні за ким не поженеться. Нарешті, коли остання селянка зникла на дорозі під обрієм, а сяюча цистерна поїхала до міста, ми з Мулою сіли перепочити.

— Я не очікував такого від нашого собаки, — сказав я.

Та Мула мовив примирливо:

— Добре, що він цього разу нікого не зжер.

Тут я уважніше придивився до товариша й вигукнув:

— Мула! Поглянь, у що ти вбраний!

— У що? — злякався він, обмацуючи себе.

— На тобі міліційна форма!

Мула відтягнув на грудях тканину сорочки, роздивляючись:

— Правда… О! І на тобі теж!

Я в паніці порозстібав ґудзики і скинув із себе верхню частину вбрання:

— Та це ж піджак капітана!.. Ходімо повернемо!..

Та попервах нам кортіло відвідати наше село. Ми скучили за ним і, хай там що, бажали бачити продане обійстя. Тож ми скерували свої взуті в міліційні черевики ноги саме до села. Цербо дріботів за нами, раз по раз зупиняючись та чухаючись: у полях він нахапав чимало звичайних, безоплатних, генетично не модифікованих і тому дуже надокучливих блощиць.

У селі нас чекала приємна несподіванка, бо ніяких видимих змін воно не зазнало і жило своїм буденним життям. Усі будинки нашої вулиці стояли на своїх місцях і мали тих самих господарів. Лиш на руїнах нашої оселі де-не-де вже пробивалася молода зелень. Безнадійно заріс бур'янами город, а на місці, де бурувала землю непрохана машина, тепер звивався й плюскотів струмок.

Ми закричали й застрибали на радощах, побачивши недоторканим яблуневий сад, і я навіть обійняв та поцілував невисокий грубий стовпчик, що тримав на собі нашу поштову скриньку.

— Ми не втратили надію — і сад виріс, — сказав розчулено Мула.

— Ми не втратили надію — і наша скринька так само зелена, — радісно мовив я.

— І хоч ця скринька та цей сад тепер не наші, — сказали ми з Мулою, — добре, що вони є. Добре, що збереглася ось ця стежка, якою ніби вчора ходила Вона — наша дівчина…

Раптом з дороги почулося ойкання і сплески долонь. За хвилю, безперестанку охаючи, підбігла наша добра сусідка баба Ганка й почала навіщось обмацувати нашу форму:

— Ох!.. Живі!.. А люди казали — втопилися… Вір тим людям… А ви в міліції тепер працюєте?!

— В міліції… але не працюємо, — застидавшись, почав виправдовуватись я. — Ми шукаємо нашу дівчину.

— Вашу дівчину?.. Вір тим людям. Наплетуть такого, шо… А я вам скажу: не жінка вона Великого Боса. Не любить він узагалі жінок… Такий уже. Тільки свою маму.

— Але наша дівчина була тут із Великим Босом, — сказав я, — ми бачили.

— На джипі, — додав Мула.

— Та хіба то була ваша? — здивувалась баба Ганка. — Ваша симпатична була, добра, метка, бідно вбрана… А ця — розцяцькована, як мегера, зла… Мулу струмом вдарила — я з вікна дивилась… А вам усі дівки з лиця однакові: шо живі, шо ґумові… — баба Ганка махнула рукою й саркастично всміхнулась.

— Ні, — заговорив я, — не однакові. Разом із Босом була наша. Хоч і не схожа на нашу, але — вона. І квитки вона в нашій хаті мала.