Петро Яценко - Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

Мула заворушився.

— Етот тоже будет жіть! — сказала незнайомка, а дівчина в міні-спідниці теж зраділа й кліпала очима. Та під шаром макіяжу вгадувалося, що вона не зовсім уже дівчина, а швидше, теж жінка, і вже немолода, хоча й зі стрункою дівочою фігурою.

Мені в голові остаточно розвиднілось, і я огледівся. Ми перебували між молодих дерев у якійсь лісосмузі, неподалік автостради. Був, мабуть, ранок, бо по травинках стікала роса, і було вогко, а над землею клубочився туман. Зрідка з дороги якесь авто осявало нас світлом фар. За мить вони перетворювались на два червоні ока, і авто з жалібним стихаючим шурхотом зникало вдалині.

Я підсунувся до товариша й затормосив:

— Мула… Мула… — і Мула розплющив очі…

Нас урятували дорожні повії. Автострада тут проходить поруч із річкою — їх розділяє лише лісосмуга.

— Я в кустікі пашла, — сплескувала в долоні жінка, що дмухала в мене, — зирю — машіна в рєчкє!.. Пабітая вся, но возле берега. Думаю — пасматрю. А там мальчікі!..

— Хароша машина, — говорила друга повія, схожа на дівчину, піднімаючи й навіщось розправляючи штани Мули.

— Цербо-кх-кх… — закашлявся я. — Цербо. В машині був собака?.. Такса?..

— Не било сабакі, — повії перезирнулись та опустили очі.

Я підвівся й на непевних ногах, хапаючись за тонкі деревця, посунув до річки. За мною із сопінням, мов ведмідь, дерся Мула в самих трусах.

Ми вийшли на берег і справді неподалік у воді побачили нашу «Шкоду». Тільки тепер я помітив, що мені бракує одного черевика. Я зняв той, що лишався, і ми з Мулою полізли в річку.

Ми обнишпорили автомобіль та все довкола, але Цербо не знайшли. Сумні, повернулися до повій.

— Утанула сабачка, жаль, — співчувала «моя» повія.

— А то був кобель чи сучка? — цікавилась інша. — А ким ви, мальчікі, работаете?.. А у вас шо, забрали всі дєньґі?..

Та ми з Мулою почувались кепсько й не відповідали. Мула машинально вбрався у свій мокрий костюм, а мій був на мені, і ми подякували цим добрим жіночкам та хотіли вже йти. Але повії нас зупинили:

— Е, мальчікі! А блаґадаріть ви как нас будете?..

Ми з Мулою здивовано перезирнулись, вклонилися низько повіям і сказали ще раз голосно по складах:

— Дя-ку-є-мо!

— Юмарісти! — засміялись повії. — Але ж ми на вас врємя потратілі, водкай вас паілі, іскуствєнноє диханіє вам дєлалі!..

— Я б дав їм яблук, — сказав Мула, — але в мене нема: ще повинен вирости сад…

— Хочете наше авто? — запропонував повіям я. — У нього антикорозійна обробка, сиґналізація… Правда, машина вже не така гарна, як була, але в нас більше нічого нема.

— Нашо нам машина? — образилась повія-дівчина.

— Та ти шо, Лялька, бєрьом! — голосно зашепотіла їй друга, зробивши великі очі. — Вадіку пазвонім, он витащіт і атрємантіруєт, а нет — так на запчасті прададім!.. — і вона кокетливо всміхнулась: — Спасіба!.. Ви б, мальчікі, єщо нас на чай пріґласілі… в рєстаран… саґрється.

— Запрошую вас на чай в ресторан, — сказав сумний і тому не схожий сам на себе Мула.

— І я запрошую, — мовив я, — чому б не запросити?..

— Ла-адна! — поблажливо махнула рукою «моя» повія. — Всє ви так запрошуєтє… — і вона вийняла з сумочки мобільний телефон, натисла щось на ньому й заговорила: — Прівєт!.. Да… Знаешь, а нам тут машину падарілі… Нє-а, настаящую… Да-а!.. Пабітую, в рєкє… Да-а!..

Полишивши цих добрих жіночок, ми з Мулою видибали з лісосмуги на автодорогу. Ми йшли, хапаючи дрижаки й клацаючи зубами, бо вранці, та ще й у мокрих костюмах, було холодно. Мула крокував пилюкою на узбіччі босим — його взуття невідомо де поділося, і я йшов теж босоніж, але тримав у руці свого вцілілого черевика. Та згодом мені набридло його нести, і я викинув черевик у траву.

Мій товариш казав, що ця дорога неодмінно приведе нас до міста, адже він пригадує цей пейзаж. Праворуч було видно річку, і ми все йшли та йшли, а нас обганяли авта, і вогкий ранок поволі змінювався сонячним днем. Та день все одно не міг розвеселити нас — ми шкодували за Цербо.

— Скажи, — звертався до мене Мула, — чому цієї весни ми тільки губимо?.. Від нас пішла дівчина, ми втратили будинок і сад, Харон потрощив нашу Нездійсненну Мрію… А тепер ще й кумедний Цербо!..

І тут раптом попереду, в тремтливому повітрі над узбіччям автостради ми помітили дві чудернацькі плями: чорну й рожеву. Рожева кругла пляма стояла нерухомо, а чорна подовгаста переміщувалась: то нависала над рожевою, то раптом з’їжджала з неї на дорогу. Ми підійшли ближче, і плями перетворились на живих істот — собак. Рожевим був великий стрижений пудель з бантом на шиї, а чорною — такса з гострим хвостиком. Такса намагалася влізти на пуделя, але коротенькими лапками втриматись на високому пуделі їй було складно, і такса весь час падала.