Петро Яценко - Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

Хтось позичив також і ключ запалювання, та навіть із ключем машина навряд чи б поїхала: я ще ніколи не бачив, щоби машини їздили із калюжами в салоні.

Ми посідали на подряпаний капот, і Мула сказав:

— Кепський вигляд, одначе, мають здійснені Нездійсненні Мрії!..

Люди на березі тим часом пожвавились, енергійніше замахали руками та бебехами. Ми напружили зір і помітили на річці тінь довгого човна, що ставала все чорнішою та виразнішою. До нас плив Харон.

Перевізник так розігнав свою пірогу, що вона розітнула носом глинистий м’який берег і застрягла в ньому. Харон вийшов із човна, тримаючи важке весло, а ми роздивлялися його постать. Він був дужий та лютий.

Натовп прилинув до перевізника. Сотні благаючих рук простягались до нього. Перед Хароном повзали на колінах, йому зазирали у вічі, і перевізник був би до решти схожий на поп-зірку, якби хтось ще здогадався просити в нього автограф.

Немов справжнісінька зірка, кремезний Харон нікому не дарував своєї уваги. Нікому, крім нас із Мулою. Бо він дивився лише на нас, стискав своє велике весло і великими кроками наближався теж до нас.

Ми були вже в машині, позачиняли зсередини дверцята, повтягали голови межи плечі та принишкли. І Цербо теж принишк, сидів на задньому сидінні і вже навіть не скавчав. Ми не тікали від Харона, бо не було сенсу. Від долі не втечеш — так сказала нам мойра.

Голий Харон заніс весло над нашою машиною і щосили опустив його на багажник. Ми закрили голови руками. Машину хитнуло, заднє скло розбилося на тисячі маленьких кубиків, ніби коштовних камінців. Та, окрім цього дива, від удару сталося ще одне. Хтось під водою витяг із машини ключі й магнітолу, але замість них поставив сиґналізацію, якої нам бракувало. І щонайдивніше — ця сиґналізація раптом спрацювала! Наша «Шкода» гучно й переливчасто завила на все потойбіччя!

— Бачиш! — закричав я в машині Мулі, — тут усе справедливо!.. Як казав той старий… Зевс… Ми втратили одне, а натомість отримали інше!..

Харон відступив, здивований виттям сирени, та за хвилю налетів на нашу «Шкоду» з подвоєною люттю і лупцював її веслом із неймовірним завзяттям. Розбивалися фари, розліталися тоновані вікна, м’ялися рівні поліровані боки авта. Цербо бігав по задньому сидінню й гавкав на хулігана.

Нарешті перевізнику набридло плескати машину. Він встромив весло в землю та знайшов собі нову розвагу: вперся ручиськами в автомобіль та почав штовхати нас узбережжям.

— Може, слід йому допомогти? — непокоївся я. — Пхати таку важку машину, ще й з нами, ще й зі застопореним ручним гальмом, — це нелегко.

— Краще не треба, — напружив чоло Мула, — а то Харон ще більше на нас образиться…

Кремезний перевізник штовхав нас узбережжям все швидше й швидше. Попереду ледь встигав розступатися нескінченний натовп. Ревла сиґналізація, Цербо гавкав, і раптом ми відчули, що злітаємо!

Харон підняв нас у машині над річкою, немов той сніжно-білий динозавр, але не в пащеці, а на руках. Ми з Мулою закричали… Ні, нам не було страшно, ну… майже не було: придурків узагалі важко залякати… Так от, кричали ми просто для годиться. Пасує кричати, коли тебе разом з автомобілем підносить у повітря розлючений велет..

Він таки далеко пожбурив нас у Стікс. Цього разу вода вмить нас залила: вікна ж були потрощені. Машина швидко пішла на дно, і останнє, що я бачив у воді, — як Мула притискає до грудей нашого песика та пускає з рота великі бульбашки…

Я прийшов до тями від того, що хтось лизав мені щоку. Я важко розплющив одне око і хотів уже сказати: «Цербо, відчепися», але розгледів таке, що передумав говорити. Я лежав, а наді мною схилилася жінка. На мить я навіть повірив, що це наша дівчина… але ні, не вона. Жінка ж, побачивши, що я очуняв, зраділа, нахилилась наді мною та притулила свої губи до моїх губ, а затим стала в мене дмухати, як ото ми з Мулою колись дмухали в ґумових ляльок. Я відчув у роті печію, почав задихатися, замукав і відсторонив незнайомку від себе.

— Аклємался! — раптом пискляво й радісно закричала вона. — Слишь, Ляль, — аклємался адін!..

Я неквапом підвівся й сів. Неподалік, на росянистій траві, я побачив зім’ятий костюм Мули, а далі — самого Мулу в сімейних трусах у синю смужку. На ньому верхи сиділа теж дівчина в міні-спідниці та дивилася в наш бік.

— Учісь, как дєлать реанімацію! — сказала їй жінка, що дмухала в мене, і тепер я помітив, що вона нафарбована аж занадто яскраво. — Ну’к прівстань… — дівчина підвелася, а натомість на мого бідного товариша сіла «моя» жінка та дала йому кілька легеньких ляпасів, нахилилась і міцно поцілувала.