Петро Яценко - Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

— Не слід його будити, — тихо сказав я, — бо він нам відмовить, як провіщала мойра.

Тим часом Цербо, обережно скрадаючись, дістався до кінчика весла, ухопився за нього пащекою й, сопучи, позадкував із веслом до нас.

Ми з Мулою принишкли.

Коли човнярське знаряддя вже майже вислизнуло з руки Харона, він раптом перестав хропти й повільно вп’явся у відполіроване дерево весла своїми великими зубами. Проте очі перевізника лишались заплющеними — він продовжував спати.

Цербо жалібно глянув на нас, а ми з Мулою боялися навіть дихати.

За кілька хвилин Харон знову захропів та послабив хватку. Ми з товаришем тихесенько підсунулись ближче, ухопили весло та, як могли акуратно, витягли з Харонових щелеп.

Весло виявилось важким, витесаним, мабуть, цілковито з молодого дубка. Ми взяли його за два кінці й тихо зникли з галявини. Дісталися човна в очереті. Мула посадовив у човен Цербо, я відпихнув пірогу якнайдалі від берега, і ми позалазили в неї вже у воді.

Веслом ми відштовхувались від дна, і були вже десь посередині неширокого Стікса, який виявився ще й мілким, аж раптом на березі виникла постать Харона. Він кинувся в воду й поплив за нами, але, подолавши невелику відстань, повернув назад і вийшов на берег. Звідтам перевізник погрожував нам і гукав щось захриплим басом.

— Він плив сюди, щоби нам відмовити, — сказав Мула.

— Іноді корисніше хапати й тікати, ніж просити, — додав я.

Та раптом нам стало шкода перевізника. Він стояв на березі сумний-сумний і зажурений-зажурений, а ще він нас три дні тому врятував. Посеред ріки ми перестали відштовхуватись від дна, і течія зносила нас, а Харон печально біг за нами узбережжям. Ми не могли вирішити: чи плисти нам знов до перевізника й вибачатися перед ним, чи все ж перетнути Стікс, щоби продовжити мандрівку.

— Якщо ми повернемось, то він нам відмовить, і ми назавжди лишимося на тому березі, — здогадувався я вголос, — і тоді ніколи не зможемо знайти нашу дівчину.

— А якщо ми подолаємо цю річку, то зробимо йому погане, а він зробив нам добре, урятувавши, — додавав Мула. — Харон ніколи не перепливе ріки й лишиться без човна. Ми позбавимо його роботи…

І тут між нами виник той вбраний в рушник старий, що збирав ягоди, — Зевс:

— Дещо нечемно підслухав я ваші розмови, шановні придурки, і вирішив втрутитись. Ви дозволите?

Ми кивнули.

— Дякую, — одповів Зевс. — Так от. Не намагайтесь бути поряднішими, ніж це можливо. Ніхто зі смертних не має більше чеснот, ніж небожителі. Та й Харон рятував вас, не сподіваючись на дяку… Якось, багато сотень років тому, він вирішив зіграти партію в шахи з мудрецем, якого перевозив, і програв свій човен. Мені довелося відігравати його назад… Цього разу Харон свого човна проспав і тепер біжить берегом та лютує, називаючи вас придурками… А щодо безробіття нашого перевізника не хвилюйтесь: я беруся повернути йому його власність негайно, як ви ступите на протилежний берег. Щоправда, мусите поспішати. Харон одразу пуститься навздогін, і краще не випробовувати на собі його лють.

— Та як нам потрапити до нашого села? — спитав я.

— Тим же шляхом, яким ви потрапили сюди, — відповів Зевс і зник. З ним із човна зник також собака Цербо та за хвилину з’явився в пірозі знов.

— Цербо говорить, що мало нагулявся і ви йому подобаєтесь, тож він хоче і далі йти з вами, — почули ми голос Зевса. — Лишень дивіться не перегодовуйте його!

— Скажіть, діду Зевсе, а де ж нам знайти той шлях, яким слід іти? — знову спитав я, задерши голову в небо, але відповіді не дочекався.

Ми гукнули «вибач» Харонові, який в розпачі все ще тупав за нами узбережжям, відштовхнулись веслом від дна та попливли до жаданого берега.

Над нами швидко почало сутеніти, а коли ми нарешті вистибнули з піроги й дісталися суходолу, була вже ніч.

Натовп на березі, побачивши човен, мовчки посунув у воду. Люди, обтікаючи мене та Мулу, який ніс на руках таксу, вхопились за борти й хотіли було заповнити човен, та раптом він щез, лишивши по собі на воді тільки хвилювання.

— На протилежному березі в цю пірогу вже сідає Харон, — мовив я.

— Він пливе сюди, щоби нам відмовити! — зробив великі очі нажаханий Мула. — Шкода нас.

— Шкода, — підтвердив я. — Ми не знаємо, де початок дороги назад.

Цербо на руках у Мули зітхнув та жалібно заскавчав.

Ми стояли на грузькому березі Стіксу, а навколо нас, скільки сягало око, колихалось мовчазне людське море.

— Тут узагалі нема доріг, — сказав Мула, все більше похнюплюючись.