Петро Яценко - Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

— Голота, — сказав інспектор в окулярах. — Що з них брати? — він, певне, мав на увазі нас.

— Заберіть оцей стіл або ту каструлю на кухні, — запропонував я, — вона важка, металу багато, і вам, я бачив, сподобалась.

Чоловік у шкірянці пирснув крізь зуби й відвернувся, а інспектори подивилися на мене якось дивно.

— Або можете тих ґумових жінок позабирати, — сказав Мула. — Я за кожну сім гривень платив, і вони майже нові…

— Там, у коридорі, я ніби бачив телевізор! — раптом зрадів інспектор в окулярах, вистромив свого вказівного пальця і, помагаючи собі цим пальцем як дороговказом, швидко пішов у коридор до хробів. За ним побіг Мула, благаючи:

— Ні, прошу вас, не забирайте телевізор!

— А ти шо, ще й телеман?.. Нічого, потерпиш і без кіна, зір поправиш, — одповідав через плече інспектор.

— Та при чім тут зір?! — репетував Мула. — Телек не працює!.. Нам не буде на що миску з яблуками ставити!..

— Не працює, кажеш? — спинив Мулу за плече другий інспектор. — А ми його все одно заберем, щоб ти знав, як від податків ухилятися! Ти не платиш податки, і всі лікарі, що тебе лікують, міліціянти й прикордонники, які охороняють твій мирний сон, учителі, що вчать твоїх дітей, мусять сидіти без зарплати і не можуть придбати собі навіть окрайчик хліба!..

Останні слова інспектор вимовив із непідробним тремтінням голосу, і мені вдруге після розмови з дідусем уві сні стало соромно. От, виявляється, який я егоїстичний покидьок. І Мула теж покидьок, і ми вдвох нічим не кращі від покійного Продавця лотерейних квитків, бо через нас мучаться й голодують учителі, лікарі й прикордонники, які все ж виходять на охорону кордонів від когось, і лікують хворих та немічних, і вчать чиїхось дітей… І я спитав:

— Мула, ти маєш дітей?

Він на секунду вкляк розгублено, опісля побіг до своєї кімнати, загримів там шухлядами, пішов на кухню, зазирнув під стіл, піднявся на горище, затупотів там, спустився назад захеканий і мовив:

— Ні, здається, не маю.

— Мула, а пам’ятаєш, скільки твоя тітка заплатила тому лікареві, що лікував довго, а потім вирвав твій хворий зуб?..

— Більше, ніж коштує новий телевізор, — відповів, помізкувавши, Мула.

— Друже, а від кого охороняє наші кордони невидимий прикордонник? — знову поцікавився я в товариша.

— Н-не знаю, — сказав він. — Мабуть, від ворогів.

— Тоді скажемо, нехай віддадуть цей наш старий телевізор прикордонникам, — запропонував я. — Нехай ті полагодять його та дивляться на своїй заставі. Там він буде корисніший, ніж тут, а миску з яблуками можна лишати на столі.

— Гаразд, — погодився Мула й заспокоївся.

Ми з піднесенням і радістю спостерігали, як робітники виносять важкий дерев’яний ящик телевізора з нашої хати. Мула та я були горді з того, що тепер і ми якось прислужилися нашому народові й державі. І на далекому карпатському, а може, сумському кордоні вдячний прикордонник, а може, одразу кільканадцятеро вдячних прикордонників, хаваючи окрайці хліба, дивитимуться новини по нашому нехай старому, але чесно сплаченому в рахунок податку телевізору.

Податкові інспектори й собі були щасливі, що недаремно до нас завітали, потисли нам руки й подарували дві невеличкі яскраві книжечки, які називалися однаково: «Податкові казки».

— Це ми друкуємо для дітей, — сказали нам інспектори, — але ви зрозумієте.

— Я читати не вмію, — пожалівся своїм мелодійним, майже дитячим тенором Мула.

— Нічого, — заспокоїв його інспектор в окулярах, — там картинок багато — подивишся.

— Подумайте до завтра добре, — сказав нам на прощання чоловік у шкірянці, — а то може бути пізно: прийдуть злі дяді і зроблять вам велику каку.

«Невже в нього теж щось із головою?» — подумав я.

Наші несподівані гості знов завантажилися до свого автобуса, розмовляючи дуже голосно. Ми з Мулою почули, як один інспектор говорив іншому:

— Не вміє читати!.. Хіба такі бувають?

— Та ти ж видів — вони придурки, — відповів другий.

Розчулено помахавши їм на прощання руками, ми з Мулою прибирали з підлоги качанчики поїджених хробами яблук і вирішили лягти спати, бо робити нам сьогодні було вже нічого.

Я лежав на своєму ліжку й не міг задрімати, бо в розтрощених шибках гудів вітер, а під вечір мене стали діставати комарі. Мула теж не спав, і я чув, як він ходить уперед-назад по своїй кімнаті, і під його ступнями риплять дошки підлоги.

Уже пізно ввечері я завісив розбите вікно старим простирадлом і нарешті заснув: у мене на душі було спокійно, і я передчував, що все у нас із Мулою буде добре.