Петро Яценко - Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

Вона була спритна, мов білочка.

Згодом вона взялася вчити Мулу пекти смачні тістечка й тортики, а за кілька днів, коли в Мули почало виходити, дійшла черга до мене та до моїх книжок. Вона спустилася до мого льоху, до моєї занедбаної словесної лабораторії, обнюхала мої книжки, показавши відстромленого великого пальця і сказавши: «Супер!.. Особливо ця ванільна», і взяла кілька на ніч почитати.

Приходу наступного ранку я чекав так, як не чекав ще жодного ранку у своєму житті. У мене навіть тремтіли руки! Річ у тім, що, крім мене, моїх склеєних книжок ще ніхто на світі не читав. Мула був неписьменний, а коли я кілька разів спробував почитати йому вголос, він дуже швидко засинав, навіть сидячи із розплющеними очима, і потім годі було видобути з нього хоч якусь думку.

Отже, зранку я чекав на Неї, як ніколи ні на кого не чекав. А вона не з’являлася зі своєї кімнати.

Уже минув час сніданку, а її все не було, і я чомусь подумав, що наша дівчина зачиталася моїми книжками: читає й нічого не помічає. Я послав до її кімнати Мулу, а сам зійшов до свого підвалу.

За кілька хвилин вона спустилася до мене, потягуючись і радісно позіхаючи:

— Доброго ранку! Давно так чудово не спала!.. Знаєш, після твоїх книжок такі кольорові сни!..

Я зрадів.

— Ти не ображайся, — продовжила вона, — але самі книжки, ну… не дуже добрі… погані. Це тому, що ти ліпив їх із чужих слів. Ліпи зі своїх — так вони виходитимуть значно кращими. Я відчуваю.

— Дякую, — сказав я і раптом зауважив, що в цьому завжди темному льосі стало ясно, мов удень.

Наша дівчина була світла, ніби сонечко.

Ми взяли її з собою нарешті, щоби розкрити перед нею нашу найбільшу таємницю — нашу Нейздісненну Мрію.

Ми з Мулою повели нашу дівчину в місто, і дорогою вона все дивувалася, чого ми такі незвично мовчазні й таємничі, і сміялася з нас, а ми були врочисті, передчуваючи, як вклякне зачудовано вона, побачивши ЦЕ.

Ми довели нашу дівчину майже до рогу двох великих вулиць, і я попросив її заплющити очі.

— О, та це буде сюрприз! — вигукнула вона. — Та що ж це таке?!..

Ми обережно підвели нашу дівчину до скляної вітрини і попросили тепер розплющити очі.

Вона розплющила та зайшлася сміхом:

— То оце і є ваша Велика Таємниця та Нездійсненна Мрія?.. Машина?.. Це ж дурниця! І навіщо вона вам потрібна?.. Дир-дир-дир… — наша дівчина закрутила уявне кермо та натискала уявні педалі. — Ви — малі діти!

— Ні, — відказали ми з Мулою, — ми придурки.

— Хіба? — з іронією зауважила вона. — Ну, та що, я буду переконувати вас у протилежному? — вона махнула рукою. — Ходімо, сьогодні ще слід прополоти наші грядки…

Коли ми повернулися додому, на нашому городі стояла якась велика вантажівка з ніби невеликою телевізійною вежею на ній. У центрі вежі була влаштована вісь, ця вісь оберталася, занурилася в землю й буравила дірку в нашому городі. Поруч із вантажівкою ходило троє дядьків-робітників.

Ми підійшли до них ближче й зупинилися, здивовані.

— Навіщо нам дірка в городі? — запитав я в робітників.

Один із них зареготав, другий стояв мовчки, а третій, що порався в кабіні, крикнув:

— Воду шукаємо!

— Геодезисти, — сказав Мула.

— Ідіоти! — вигукнула наша дівчина, кинувшись зі стиснутими кулачками до робітника, що стояв мовчки. — Ви не бачили, що це був город!?.. Наш город!

Тоді мовчазний робітник теж зареготав і сказав:

— Вам заплатять.

— Ходімо, — мовили ми з Мулою нашій дівчині, — все одно тепер з ними нічого не зробиш.

І ми втрьох пішли до хати, де все одно було чути дирчання мотору, що обертав вісь із буром, який свердлив дірку в нашому городі.

А через ніч раптом прийшов той день — сонячний весняний день, клятий день — день, коли вбили Продавця лотерейних квитків.

Вона прокинулася так рано, що коли прокинулися ми, вона вже начаклувала силу силенну фантастично смачнющих тістечок та яблучних пирогів. Мула сам не подужав би понести їх на ринок, і я взявся йому допомагати. За якісь дві години ми розпродали все це і поверталися назад щасливі, бо в нас були гроші, а ще ми вже знали, що надокучливого Продавця лотерейних квитків більше не буде. Ця новина огорнула наше невелике село вмить, бо вона з тих новин, які навіть не слід передавати із уст у вуста — вона носить себе сама. І знову ж таки, нас із Мулою, як і всіх, цікавило: хто наважився убити Продавця лотерейних квитків?..

Наша дівчина чекала нас на порозі нашого будинку. Вона була усміхнена і промовила: