Петро Яценко - Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

За рік роботи я спромігся переробити так одну скриню книжок із наявних п’яти.

Якось під ранок я заснув на горищі просто на одній зі скринь, і мені наснився мій дідусь. Він гуляв у нашому яблуневому саду, дивився на мене скрушно, похитував головою, і коли я уві сні похвалився йому тим, яку роботу виконав, він лише посміхнувся печально й покрутив пальцем біля своєї скроні. Тоді мені стало дуже соромно, я відчув, як у мене горять щоки, а дід показав мені папірець, на якому було написано: «Великий Скарб». Я спитав у нього, що це значить, але мій родич зник, і я прокинувся.

Відтоді ми з Мулою почали палити книжками нашу грубку. Спочатку то були переважно погані й незрозумілі книжки, як от: «Методика загальної електродинаміки» чи «Конспекти з’їздів КПРС» у двадцяти томах, проте Мула вигадав, що пляцки на такій літературі печуться зле та підгорають, тому ми спалили ще й усі хороші видання. Їх стало лише на тиждень.

Одного разу ми спустили з горища чергову порцію «палива», і Мула вкинув у вогонь книжку, на якій я ще встиг прочитати слово «скарб». У мене затремтіли руки, я хапанув металеву вигрібачку і все ж добув з вогню це видання. Автором книжки був якийсь Д. Д. Джончич, а називалася вона «Великий Скарб». Я відчув у крові адреналін, і ми із здивованим Мулою схилилися над книжкою, яка ще димілася і смерділа розплавленим дерматином обкладинки… Коротше кажучи, у ній ми знайшли вісімдесят п’ять ще радянських рублів. Для мого діда, мабуть, це справді був колись скарб. А в книзі йшлося про багатство надр нашої матінки-Землі… Ті давно не дійсні гроші ми спалили разом із книжкою і ще довго замислено дивилися на вогонь.

Мула ходив на базар продавати свої пляцки, які в нього ніхто не купував, а коли повертався, то ми з ним обідали чи вечеряли разом тими пляцками. Я ж подорожував до міста у видавництво і пропонував там свої зроблені з чужих слів книжки. Та молода секретарка з відсутнім поглядом, у навушниках, з яких її голова отримувала музику, дуже дивувалася щоразу, коли помічала нарешті мене, а тоді кричала, не знімаючи навушників:

— А! Це ви той… Не пам’ятаю, як ваша фамілія… Я ж вам казала: ми пєчатаєм тілько класіков: дєтєктіви, бєстсєлєри іностранниє… Вас нє печатаєм…

— А почитайте, що я приніс, — кричав я їй, простягаючи свою грубу теку з аркушами. Але секретарка вже розлючено кліпала своїми підведеними синім очима з довгими віями, кажучи рішуче:

— Нє! У нас ніхто не читає!

— Тоді хоч понюхайте, як гарно воно пахне!

Але й нюхати вона відмовлялась. І я йшов геть довгим темним коридором з гарними дверима обабіч.

При виході з коридору завжди тупцювало двоє-троє патлатих хлопців чи дівчатка із сумними очима. І я знав, що це поети — найбільш депресивний прошарок населення. Я б організовував для них сонячні ванни та роздавав би безкоштовно шоколадні цукерки та квитки до цирку. Мені їх, чесне слово, шкода, і вони теж, як і я, — придурки.

Крім придурків, є ще хробаки, робітники й продавці. Хробаки, або ж хроби, називаються так, бо мозок в них, на відміну від людей, розташований не в голові, а десь інде. Якщо відтяти такому хробу голову, він ще довго може жити, немов справжній хробак, і навіть працювати.

Хроби зовні нічим від людей не відрізняються: одягаються майже так, як люди, ходять майже так, як люди, навіть уміють говорити. Проте з першого погляду можна відрізнити хроба від продавця, придурка чи робітника. І ще, на відміну від людей, хроби дуже живучі, бо простіше влаштовані та фізично сильніші.

Робітники працюють зазвичай на хробів або продавців, бо ті мають гроші, а самостійно побудувати собі будинок чи полагодити авто хроби — не вміють, а продавці — не мають часу. Міліціянти, лікарі, учителі, різні службовці — це теж переважно робітники або продавці, бо придурка на роботу не візьмуть (та ми на це й не підем!), а хроби на такі посади інколи потрапляють, але дуже швидко скоюють стільки лиха, що скоро їх звільняють або ж вони йдуть самі, бо не їхнє це.

Робітники й продавці — найбільші верстви. Хробів дещо менше, але теж багато. Придурків зовсім мало. Я знаю одного — це я. І ще Мула каже, ніби він теж придурок. Значить, нас принаймні двоє… а! ледь не забув — ще поети!..

Правда, є крім названої мною, ще одна меншина — це боси. Вони бувають Великі або малі, але виходять переважно з верстви продавців. Боси керують хробами, продавцями й робітниками, причому продавцями й робітниками вони керують за допомогою хробів.