Петро Яценко - Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

— Може, просто віддати її на кухню?

— Може, просто її вбити? Вона і так помре.

— Ага, ти так. Ну, порятуй її, порятуй. Бачиш, вона впала…

— Але вона народить нам дітей, які з’їдять нас колись, це правда.

— Я візьму її на черешню і викину у вікно, — вона встає з-за столу.

«Ми не можемо її полюбити, не здатні зробити щось для неї, — говорить маленький чоловік, лишившись наодинці, — хоча вона зробила для нас багато просто своїми наївними спробами облізти цю миску довкола… Так, краще не чіпати ані гусінь, ані жінку, що йде своїм шляхом. Потім не знатимеш, що з нею робити. Нехай падає сама, куди хоче. Нехай падає, мов достигла черешня».

У приймальні лікаря Мар’яна була другою після грубаса, що тримав руки на колінах і час від часу тихенько гикав. Обидвоє залежали від їжі, води, повітря, від спілкування з собі подібними…

Грубас заговорив першим:

— Такі ідіотичні інструкції… Для ідіотів справді.

Мар’яна подивилась на нього з інтересом, а він помітно нервував, стискаючи й розтискаючи пальці, притопуючи ногами:

— Ну!.. Ну!.. Там же написано було — «берегти від дітей, не ковтати!» Я подумав: «Хіба можна його ковтнути?» І проковтнув.

— Ви це про що?

— Про приймач китайський. Лікар каже, що з часом це буде все проблематичніше. Операція дорого коштує… А він був без батарейки. Він невеличкий. Він лежить так, вертикально, і вверху, на мінусі, лужне середовище, а внизу — кислотне. Чи навпаки… Словом, різниця потенціалів у півтора вольта.

— І давно?

— Та скоро півроку вже… Ні, він мене дуже не подражнює, корпус такий округлий… Тепер я «чревовещатель», як кажуть москалі. А по-нашому не знаю, як буде. «Черевобалак» чи що?

Мар’яна зауважила, що справді не надала значення тому, що неподалік приглушено грає радіо.

— …Голосно працює, коли кетчуп з’їм. Він налаштований на одну хвилю, то я вже від безвиході її полюбив. Найпаршивіше було, коли вночі грало. Але я тепер знаю, чого не їсти, щоб він тихіше працював. А у вас?..

— А в мене пірсинґ. Теж по глупості.

…Смерть це просто. Її немає. Коли ти занурюєшся в неї, ти розумієш, що вона тікає, занурюючись натомість в тебе, звивається, скочується в білі липкі кульки…

— Це що, лікарю, в жуйку?

— Хм, так, у жуйку… Це голуби, що летять від пострілу грому, обминаючи вікна, дроти, дерева… вікна, дерева, погляди… Це не слабкість. Це лоскотно.

— Лоскотно?

— Хм, так, лоскотно… Справді, лоскотно.

— Лікарю, я вже два тижні ходжу до вас, але іноді помічаю, що розмовляю сама з собою.

— Так, це справді по-дурному… Я — лікар, і ви до мене ходите… А знаєте, я завжди хотів жити не в місті, а за містом, у пригороді, де серед особняків є п’ятиповерхові багатокватирні будинки з цегли, і там квартири на дві-три тисячі дешевші…

— Лоскотно?

— Приходьте в п’ятницю, у мене прийом після обіду, в другу зміну…

— Лоскотно? — вже з дверей кабінету перепитує Мар’яна.

Людина-приймач стояла внизу, у холі поліклініки. Грубас курив. Бабця-гардеробниця дивилася на нього з ненавистю.

— Ну що? — пожвавився він, побачивши Мар’яну, яка вайлувато спускалася зі сходів.

— Усе добре. Зняли.

— А?.. — він здивовано тицьнув на її брову, пробиту наскрізь срібною шпилькою.

— Нє, то нє. Ця мені подобається. Мені з іншого місця зняли.

Протягом довшого часу спостережень Мар’яна вивчила багатьох осіб, що більш-менш регулярно справляли свої потреби в парадному. Це були офіціант у білосніжній сорочці й чорній камізельці, що працював у барі через дорогу; таксист у димчастих окулярах, який приїжджав на таксі кольору кави з молоком, але насправді жовтому; двоє молодих жінок зі знебарвленим волоссям і в трусах «танґо», що просвічували крізь тонку тканину літніх штанів. Хлопчики, що сикали на стінку, ставши в рядок, повідставлявши набік сміттєві відра. Шістдесятилітній Цезар у кремовому береті теж виходив із під’їзду з високо піднятою головою. Його ніс був різко окреслений і починався просто з-під дашка берета, а підборіддя було вистромлене вперед, мов спис. У руці Цезар тримав рулон туалетного паперу… І, видається, перелік цих людей був далеко й далеко не повним. Вони здійснювали своєрідне паломництво. Перетворювались на мить на тварин, дітей, рослини, що, скидаючи восени листя, таким чином теж випорожнюються. Усі ці люди щось зрозуміли. Щось таке, чого не розуміла Мар’яна, що було для неї неприйнятним, диким, чужим.