Петро Яценко - Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

Вона вже бачила його колись, але інакшим. Це було там, на морі. Він був так само старшим від неї на двадцять років, так само лисим і одруженим. Але то був не він. Вона прогулювалась берегом увечері, коли сонце вже зайшло, здаля долинала музика.

— Ви не бажаєте?

— Бажаю.

Се був один із тих чудових вечорів, які бувають лише в дитинстві. Невідоме призначення пар, що лежать на піску в напівтемряві, шурхіт рапатого язика моря, що все лиже берег, немов карамельку. Язик великої корови з повним вименем ікри й медуз, корови, що їсть водорості, викладені для неї купками вздовж усього узбережжя, на всіх пляжах.

Танці під звуки далекої дискотеки із чоловіком, якого вона давно знала. Цієї думки вона не могла позбутись, аж поки не змирилася з нею.

— У вас чудове чуття ритму.

— Я піаністка.

Година, як це буває в попелюшок, настала раптово. Вона мала квиток і не мала грошей на таксі. Принц викликав їй таксі зі свого стільникового телефону і поїхав разом із нею. До відходу поїзда залишалась хвилина.

На вокзальному ескалаторі Попелюшка скинула туфлі, в яких мучилась цілий день, і прожогом кинулася вгору по сходинках. Принц на кілька митей затримався внизу, спостерігаючи, як великий силует Попелюшки, розштовхуючи люд і вибачаючись, просувається вгору, а тоді раптом заквапився вслід. Він був уже на другому поверсі вокзалу, коли ескалатор викинув йому під ноги пару попелюшчиного взуття. Принц підтримав за лікоть якусь бабусю, нахилився й підняв туфельки.

Мар'яна вже була на пероні, поїзд рушив, і вона припустила за ним з максимальною швидкістю, на яку була здатна. Її волосся розлетілося, бо заколка загубилась, рожеві п’яти, що не встигли забруднилися вокзальним порохом, бухали бруком у такт із серцем. Хтось наставив на Попелюшку фотоапарат. Вона вже не бігла, вона летіла, гублячи позаду залишки чарів. Її помітили і зірвали стоп-кран…

Принц поклав туфельки в чорний поліетиленовий пакет з написом «BOSS» і привіз до спорожнілого офісу. Там він про всяк випадок зачинився в кабінеті, помастив туфлі «разноской» і міряв, аж поки вони не допасувалися.

Через місяць в одній зі столичних газет на останній сторінці було вміщене велике фото Попелюшки, що летіла на тлі поїзда, з підписом: «Фея українських залізниць».

— Зачекайте, я скажу. Я все мушу говорити сама. Коли ви передаєте чужі слова, то все одно це говорю я. І коли я чую те, що мені говорять інші, — це так само мої слова, бо це я їх чую, я їх розумію чи не розумію… — вона ковтнула воду зі склянки й видихнула в залу: — Кохання… Цю тему в попередні часи досліджували дуже докладно, оскільки прояви любові є нібито ірраціональні, і тому нібито божественні. Вони керувались принципом: «Хто знайде Любов, той знайде Істину», але весь час займалися сексом… Якщо в минулому столітті кохання ще намагались віднайти, то тепер воно загублене остаточно. Природа поступово позбувається любові, замінивши її естетикою: запах, фасон, колір, форма, звук… Секс — то прояв нераціонального, нестерпно-природного, це поезія тіла: його ми змушуємо повторювати одні й ті самі рими-рухи, поки не досягнемо попадання, розуміння. Секс — це як гра з китицею… вибачте, гра в кошик.

…Чому ми любимо в дитинстві гойдалки? Чому досі не вийшов з ужитку механічний годинник із внутрішнім маятником?.. Тіло використовується, як камертон; слова і рими використовуються, як камертон… і рівномірне цокання підборів… і биття серця… Але, попадаючи нарешті, ми виходимо з гри лише на мить від миті. Тільки смерть за означенням є ритуалом виходу з гри, тоді як вірші — адреси в позаторішньому…

«Кожна розмаїтність, зрештою, є лише цілком передбачуваними видозмінами одноманітності, кількість яких є кінцевою» («Релігійний вісник»).

«Насправді світ не надається до класифікації» («Релігійний вісник»).»

Виспавшись і виплакавшись, Попелюшка сіла в маршрутку. Усю дорогу (а за містом бусик їхав зі швидкістю понад сто кілометрів) жінка, що сиділа перед нею, хрестилася, а вільною рукою тримала дитину. Водій весь час розмовляв із якимсь дядьком, одночасно курив і жонглював двома апельсинами. На панелі приладів у нього лежав мобільний телефон, і коли він двічі чи тричі теленчав, Мар’яна відверталася і дивилась у вікно, споглядаючи полонини, що проносились далеко під ними, і шалений канкан придорожних стовпчиків. Спостерігати за тим, як водій із вправністю професійного жонглера одночасно кермує, курить, розмовляє по телефону, щось відповідає попутнику і при цьому переміщає в просторі тридцятеро душ зі швидкістю ста десятьох кілометрів, у Мар’яни не ставало снаги.