Петро Яценко - Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

Що буде дорого коштувати завтра? Те, що коштувало колись? Антикваріат? Прості сільські житла, що лиш подекуди збережуться? Підземні печери? Чи мобільні будиночки на колесах? А я знаю, що колись ті, що мешкають нині в котеджах, житимуть на деревах. Найдорожче коштуватимуть саме вони. Старі півтисячолітні дерева з розгалуженою кроною, дуби, баобаби чи ще там щось. Дорожчого не буде.

— Тебе немає! — шипить Мар’яна. — Тебе не може бути, розумієш?.. Ти хочеш сховатися тут? Від них… Він нас не сховаєшся! Ти станеш моїм господарем? Зруйнуєш мене, мій дім?.. Ти паразит, що забирає моє світло, світло моїх днів… плине… Тобі тут до-обре? Воша!..

Мар’яна пиляє… Металеві зуби пили кришать вологу деревину.

У зв 'язку із глобалізацією температури, глобальним потеплінням чи похолоданням, зона підвищених опадів, в апендиксі якої знаходиться місто, забралась кудись на Захід або й просто зникла. Тож опади в радіусі півтори тисячі кілометрів навколо міста були так само усереднені, і шкільні карти та атласи з лініями, що позначав дощі в міліметрах на рік, безнадійно застаріли. Ніхто не міг сказати тепер, чи опади зависокі, чи занизькі, чи літо прохолодне і чи не занадто тепла зима. Насправді ж уся глобалізація полягає в усередненні. Середньорічна температура на Землі прямує до десяти градусів за Цельсієм .

У подвір’ї тусуються алкаші, голосно діляться враженнями:

— І бачу: летюча тарілка, мать його! І на ній — людина!

— Як людина?

— Намальований на весь ріст волосатий чоловік.

— Там була людина! Чули!

— Та цить, помовч, слухай далі… Помниш «Волгу»? Стару?

— Ну, і що?..

— Там ше на капоті олень пришпилений…

— Його зара збоку малюють.

— І на «Ягуарі» звєрьок є, і на… — ерудит перелічував марки авто.

— Так от. Тепер уявіть, що на цьому драндулєті мисливці поїхали в ліс. Полювать на того ж оленя… Ну, на оленя. Живого.

— І шо?

— Тому я був обережним.

Мар’яна пиляє…

Море — вчитель. Воно навчило її підніматися в повітря, коли чергова хвиля здійснювала набіг на її босі ноги. Цей кількасантиметровий політ аж ніяк не був наслідком страху перед водою, Мар’яна не відчувала ані захоплення, ні гордості через це. Це не вивищувало, ані принижувало її ні над іншими відпочивальниками, ані над Морем. Збоку це теж виглядало дуже природно, і тому нікому не впадало у вічі. Мар’яна не створювала бризок, майже як пірнальник, що отримує за стрибок найвищу оцінку. Просто вона сама була в цей час хвилею. Гойдалась на ній разом із нею.

Мар’яна пиляє… Чи відчувають дерева біль?..

— А чоловіки!? Чоловіки?.. Там були?.. — допитуються в неї подружки.

— Та. Там був один чоловік. Він полюбляв весь час лежати на воді. Інколи, у безхвилля, він так навіть читав. Я бачила його весь час на тлі бабки, що сиділа на арматурині. Я бачила або бабку з прозорими крильцями, або його, але коли я бачила її, я знала, що він там, за нею, в морі…

Мар'яна човгає металом по дереву, а хіба ж це не рима, хіба не спроба пізнати щось, потрапити, вцілити всередину… Звільнитися й попасти, влучити і стати вільною…

…Він обрав собі за об’єкт споглядання жінку з гарною фігурою, і чим далі дивився на неї, тим глибше в море запливала його дружина. Нарешті, коли він переключив увагу на ледь помітну крапку її голови, вона, що здавалось, уже готова потонути, борсаючись у хвилях, стала вертати до берега.

« Дерево росте, діти, і тому його можна вважати книгою, що весь час змінюється, вдосконалюється й одночасно старіє, переплітає листя, мов риски рун, рухається, живе ».

«Висновок один, — говорить вона, — усе, що призначене для того, щоб підвищити естетичність, є штучним, неестетичним. Справді правильним є те, що являє собою порив вийти за межі правил. Дитинство — спроба звільнитись від правил, пияцтво — теж. Ви подивіться на немовля і на пияка. Вони поводяться однаково…»

У Мар’яни дзвонить телефон.

— Що поробляєш? — запитує знайомий жіночий голос.

— Гляжу женські журнали.

— А ти ще ставиш оту воду в склянці на ніч?

— Ставлю.

— І що, помагає?

— Помагає.

— Ох, і мені треба… Але боюсь, я вранці забуду, вип’ю…

— Пити не можна. Треба вилити в унітаз лівою рукою.

— Лівою?

— Так, обов'язково тільки лівою.

Мар’яна пиляє… Гілки з шелестом падають на долівку.

Усі її нічні турботи, від яких на ранок не залишалося жодного сліду… Куди всі позникали? Єдину подружку-єврейку забрав у дитинстві автобус. Великий червоно-білий «Ікарус». Мар’яна сховалася від нього за деревом і заздрила, бо ж її нікуди не забирали, бо вона лишалась. Сама.