Валерій Шевчук - П’ятий номер

– Ви, Миколо, як міліціонер, – хихикнула Валька.

– Та про це ціла вулиця знає. І про м’ясо Степанове.

За столом запанувала раптом тиша. Валька й Горбатий напружено дивилися на Миколу.

– Забагато ви знаєте! – сказав крізь зуби Горбатий.

– Це я сказав до того, що нам свариться не треба. – І Микола засвітив добродушною всміщкою. – Жити мирно нам треба. А будем жити мирно, то, може, і я вам у пригоді стану.

Вони знову випили: на столі була тільки редиска й хліб. Микола з хрумкотом розжовував редиску.

– Мама, гаму! – сказав голозадий із ліжка.

– На хлібця! – кинув йому шматок Горбатий.

– Баски хоцу! – прогув голозадий.

– Шурко, дай йому ковбаси! – гукнула Валька.

Але Шурко запихав до рота всіма пальцями рештки ковбаси. Малий ревів.

– Заткнись! – заверещала Валька. – Заткнись, бо пояса дам!

Малий і справді «заткнувся». Сидів із розкритим ротом і квадратними очима.

– Умови до життя у вас непідходящі, – сказав Микола. – Півпід вал, двоє дітей та й інвалід. Писати вам треба.

– Куди ж писати? – зацікавився Горбатий.

– Начальству писати. Мовляв, так і так, неудобне життя, діти й інвалід. Вони зараз на це дивляться.

На столі стояла порожня пляшка.

– Подай, Петю, ще ту самогонку, – ліниво озвалася Валька.

– А може, я лучче збігаю, – трохи невдоволено сказав Горбатий.

– Давай самогонку, сказала!

– А вона без зілля? – по-п’яному витріщився Микола.

– Він боїться! – тонко вигукнула Валька і розсміялася. – Чуєш, Петю, він боїться!

Горбатий ніс, хихикаючи, зелену пляшку з увігнутим дном, заткнуту чорним гумовим корком.

– Та ми ж самі будемо з вами пить, – мирно сказав Горбатий. – А хто собі лиха хоче?

– Заткнись, Петька, – сказала Валька і присунулася до Миколи ближче. – Хай от Микола про нову квартиру розкаже.

– Написать вам треба, – сказав Микола, гикнувши. – Хочете, я й напишу. Дай-но води, Петрику, зап’ю!

Він знову гикнув і повів мову далі, коли вже напився води.

– Слабкий я на випивку, – сказав. – Та от, хочете, я й напишу. Там, на районі, до мене багато підходять, щоб я написав. А добре діло людям чому не зробить? Матимете нову квартиру в новому будинку, тепер їх до чорта будують!

– Остогидла мені ця конура! – скрикнула Валька.

Горбатий наливав у чарки.

– Мені не лий, – сказав Микола. – Я вже більше не питиму, нє! Голова в мене до випивки слабка: зовсім я уже п’яний. Добре діло я вам зроблю, чому не зробить. Добре діло зробить – це для мене як дитині цукорка з’їсти!

– І-і! – сказала Валька, присуваючи до себе чарку. – Микола боїться нашу самогонку пить. Дивись, як її треба.

Вона перехилила до рота чарку і за мах ковтнула все, що в ній було. Горбатий поспішив за сестрою, відтак утер губи.

– Хороша водка, – сказав скоромовкою. – Зовсім не худша казьонки. Я її беру в такому місці, що не обдурять.

Валька сиділа, підперши рукою щоку.

– Заспівай, Петю, – попросила вона розчулено. – Може, от і Микола з нами заспівав. Давай, серденько.

«Серденько» заспівав. Високим, гарним і чистим голосом, широко розтуляючи рота: звук був такий сильний, що аж шибки задзеленчали.

– Петя міг би в артисти піти, – сказала Валька, втираючи око. – Коли б не був він калічка, їй-богу, зі сцени міг би співать. Так уже славно виводить!

– А славно! – і собі втер око Микола. – Ходи-но, Петрику, я тебе поцілую!

– Не називайте мене Петриком, – раптом обірвав пісню Горбатий. – Що я, сільський? Я й народився в городі.

– Іди сюди, Петрику, – розвів руки Микола. – Іди мені ось на коліно сядеш. Разом і поспіваємо. Ходи!

– Ха-ха-ха-ха! – реготалася Валька. – А піди, Петю, піди!

– А чого ж, – сказав Горбатий, вмощуючись у Миколи на коліні. – Коли вже так просите, я можу й посидіть.

– Такий ти славний, – чмокнув його у вухо Микола. – Хочу я, Валь, пощупать, чи в нього хвостика нема. Ти ж чортик, Петрику, правда? Отут у тебе і ріжки повинні буть.

– І-ги-ги! – аж покочувалася Валька. – Йому вже, Петю, і чорти ввижаються!

– Не, ти ж таки чортик, Петрику? Ну, признайся, чортик? Чи, може, тільки з чортами водишся?

– Не лапайте мене, дядьку! – тонко вискнув Горбатий. – Що я вам, женщина?

– Таж, звісно, не женщина, Петрику. Чортик ти. Такий малесенький, гарненький. Бач, і хвостик у тебе промацується. Ану покрути ним…

– І-ги-ги! – реготалася Валька.

– І ріжки в тебе є, – помацав йому вище лоба Микола. – Такі маленькі і гарні в тебе ріжки!

– Ідіть ви к чорту! – скочив із Миколиних колін Горбатий. – Шуткуєте так некрасіво. Не так уже багато ви й випили!