Валерій Шевчук - П’ятий номер

– Голова в мене слабка, – взявся за скроні Микола.

– Він не чортик, – сказала цілком серйозно Валька. – А от що гадати, то добре гадає. За гроші, правда. Хочете, то він і вам погадає. Скільки ти візьмеш, Петю?

– За тридцятку, – сказав поважно Горбатий.

– Розпише вам так вашу «судьбу», що почудуєтеся!

Але розписувать Миколину «судьбу» Горбатому не довелося. Щось вдарило сильно по вікні, і з рами з бренькотом посипалося скло.

Валька заверещала, а малий на ліжку заревів. Шурко підхопився на ноги і завмер стривожено.

– Це яка зараза мені вікна б’є! – крикнув, схоплюючись, Горбатий. Знову вдарило, і знову посипалося скло. Потім вдарило ще у сінях і голосно затупотіло. Горбатий притьма кинувся у двері.

– Певне, ворогів маєте, що вікна вам б’ють? – тихо й тверезо спитав Микола.

– Яких там ворогів, – підхопилася Валька. – Не бувало ще в нас такого!

– Піду я, – сказав, вилазячи з-за столу, Микола. – А бомагу я вам завтра таки напишу. То ми з тобою домовилися, Валь?

Малий на ліжку ревів, наче в трубу дув.

– Ідіть уже, йдіть, – підштовхнула його Валька.

Він спинився коло порога і повернувся до Вальки.

– Да, Валь, вороги у вас є. І не забувають вони про вас. Певне, щось недобре вкоїли, га?

Він лукаво заскалив око.

– Іди ти к чорту, – огризнулася Валька.

Через поріг переступав Горбатий.

– Якісь хлопці, трасця їхній матері, – сказав задихано. – А ви що, вже тікаєте?

Пливли над землею сутінки, і в тих сутінках м’яко потопали прирічкові горби. Річкою пахло аж сюди, а ще пахло молодим зіллям з городів та кропивою. Микола спинився на хвилю, дихаючи на повні груди: на лиці його блукала задоволена посмішка. Стріпнув чубом і рушив просто до ганку Піддубного.

– Стій! – сказав йому звідти серйозний і сердитий голос. – Стій, зараза!

Микола задер голову і побачив татарське обличчя, що звісилось із ганку.

– Щось хотів сказати? – скоромовкою спитав Микола. – Доброго тобі вечора!

– Ти чого оце, зараза, до моєї жінки клинці тешеш? – люто просичав Піддубний.

– Я? – здивовано перепитав Микола. – Хто це тобі сказав?

– Хто, хто! Вся вулиця про це гуде!

– А не гула, коли ти до моєї мостився? – наївно спитав Микола.

Татарські очиці Піддубного стали щілинами.

– Ти, зараза, лучче зі мною не зв’язуйся. І перестань ходити коло мого дому!

– Ходжу де мені заманеться, – трохи сухіше сказав Микола. – А ти ліпше свою спідницю стережи. До чужих ходиш, а свою от і не встережеш…

– Хто там такий? – озвалася Піддубна. Стала на порозі і позіхала.

– Ану марш у хату! – гарикнув Піддубний.

Микола піднявся до колонки.

– Здоров. Марусю, – сказав лагідно.

– Іди в хату! – закричав Піддубний. – А ти проходь, чого вирячився!

– Та от думав, що побалакати зі мною хочеш.

Піддубна різко крутнула платтям і сховалась у сінях.

– Я тобі морду поб’ю, коли будеш тут лазить!

– Не поб’єш, – спокійно відмовив Микола. – Заяча ж у тебе душа, чоловіче!

Піддубний сходив із сходів. Стискував кулаки, а очей на обличчі начебто й не було.

– Ну? – підвів голову Микола.

– Не лазь тут коло моєї хати! – вже м’якше сказав Піддубний.

– Я тобі за Ганю морди не бив, – сказав Микола, – та коли хочеш, то поб’ю.

– Арештанюга! – видихнув Піддубний, розтискаючи кулаки.

– Давай лучче по-доброму, – розсміявся Микола. – Роги носить – воно не солодка штука.

Піддубний скреготнув зубами.

– Отож пораджу тобі як чоловік чоловікові…

– Не треба мені твоїх рад!

– Ні, треба. Дивись лучче за своєю спідницею. Не я, то другий знайдеться…

– Що ти знаєш про другого? – занепокоєно спитав Піддубний.

– Це ти в своєї Маруськи спитай.

– Чого ви там завелися? – знову виросла на порозі Піддубна. – Не мала я з ним нічого.

– Іди в хату, я тобі сказав!

– А чого ж ти до чоловіка сікаєшся?

– Та от бити мене зібрався. Чуєш, Марусю, мене? – засміявся Микола.

– Буду руки об тебе бруднить, – буркнув Піддубний.

– Ясно, не будеш, – сказав Микола і раптом приставив до живота Піддубного пальця. Той відсахнувся.

– Ну, я пішов, – всміхнувся Микола. – І зичу вам доброго і мирного життя.

Він повернувся й неквапно рушив із двору, почувши, як скреготнув V нього за спиною зубами Піддубний і як зітхнула важко на ганку його дружина.

– Почекай, арештанюго, почекай! Прийде ще й на тебе управа!

– Іди в хату! – сказала лагідно Піддубна. – Не займайся з ним.

– А я й не займаюся, – сказав, ступаючи на ганок, Піддубний. – Це такий, що й ножа може під бік усунуть. А тобі – дивись, – він махнув перед її носом великим п’ястуком. – Дивись мені!