Валерій Шевчук - П’ятий номер

Він зайшов у двір до Горбатого, тримаючи під пахвою невеликий згорток. Посвистував легенько і розглядався, наче вперше сюди потрапив. Рипнули двері, і він побачив у просвіті велике, гарне лице Горбатого.

– Чого тут лазите? – насторожено спитав той.

– Здоров, Петрику, – м’яко сказав Микола. – Як живеш, Петрику?

– А вам що до того?

– Як що? Рідня все-таки.

– Була колись рідня, та за водою попливла.

– Я, Петрику, внука хотів провідать, – всміхнувся привітливо Микола. – Ось і гостинчика приніс…

– Одного чи двох? – оскабилося лице Горбатого.

– Уже є два? – здивувався Микола. – Нє, другий мене не цікавить. Чи, може, Андрій і за того платить?

– За того не платить, – сказав Горбатий.

– То пускай мене в хату, Петрику.

– Чого це ви мене Петриком називаєте? – розсердився Горбатий.

– А як тебе називати?

– Петя я. Теж мені видумали: Петрик!

– Ну, то пустиш, Петю, до внука?

Горбатий дивився пильно якийсь час на Миколу. Той стояв супроти нього ясний та привітний.

– Почекайте!

Хряснули двері, чути стало, як з того боку накинуто гачок.

Микола витяг з кишені червону пачку «Спорту» із волейболістами і виловив звідти цигарку. Поруч, біля колонки, хтось брав воду, чути було, як голосно б’є у відро пінистий струмінь. Закашляв на своєму ганку Піддубний; Микола сів на низеньку лавочку, на якій любив висиджувати Горбатий, – перед ним лежало Степанове дворище. Вийшла Степаниха з мискою і вихлюпнула на город білі змилки. Вона помітила Миколу, стала і задивилась у його бік.

Микола курив. Синій дим вився над його головою, і від того ліве око мружилося. Неподалік на грядці порпалися в куряві горобці. Трусили крилами і розсіювали довкола хмарки куряви.

Рипнули двері.

– Зайдіть, – сказав Горбатий.

Микола переступив поріг: невелику напівпідвальну кімнату затопили сутінки. На підлозі повзало брудне маля років на півтора, в кутку стояв блідолиций хлопчик і насторожено вдивлявсь у прибульця. Валька сиділа в сонячній стязі біля столу і щось шила.

– Здрастуйте вам у хату!

Ніхто не відповів, і Микола без припрошення сів на стільця.

– Іди сюди! – наказав він хлопчику.

Той не зрушився.

– Підійди до діда, – сказала Валька.

Хлопчик зворухнувся й несміливо підійшов.

– Що, не впізнаєш? – засміявся Микола. – Я твій дід Микола.

Хлопець дивився на нього спідлоба. Микола простягнув руку, щоб погладити його, але хлопець злякано відскочив.

– Чого це він у тебе такий дикий? – спитав у Вальки.

Валька не відповіла, і він почав розгортати пакунка. Горбатий аж подався від дверей, щоб подивитися. Валька лишалася незворушна, мале раптом звелося з підлоги й подибало до матері.

– Я йому бобочку привіз, – сказав Микола. Розгорнув одежку і струснув. – Підійде?

Хлопчик стояв незворушно.

– Одягни! – наказала Валька.

Хлопець узяв неохоче бобочку і почав надягати.

– А цьому ось цукерків нате! Їсть він уже цукерки? – Микола витяг з кишені пакуночка.

– І мені дай цукерків, – твердо сказав, вигулькнувши з бобочки, старший.

– Поділитесь, – сказав Микола.

– Візьми Валика надвір! – наказала Валька.

Хлопець узяв малого за руку і повів. Той ішов розкарячено, перевалюючись з ноги на ногу, і на всі очі витрішкувався на Миколу.

– На Петрика твій молодший схожий, – сказав той.

Вони подивилися одне на одного: Валька й Микола.

– Чогось, може, хотіли ще? – спитала.

– Та нє. Провідать прийшов. Я ж до вас зла не маю, – сказав він, усміхаючись.

Валька ледь-ледь розсунула вуста. Микола розглядався по кімнаті.

– Погано ви тут живете, – сказав. – Двоє дітей, інвалід. Скільки у вас метрів у цій кімнаті?

– Хто їх там міряв, ці метри, – озвалася Валька.

– А я до вас оце мириться прийшов, – сказав Микола. – Може б мирову запили?

– У нас нічого нема, – сказав Горбатий.

– А ти збігаєш, Петрику, – сказав Микола. – Дам я тобі на казьонку.

Очі в Горбатого заблищали. Валька пильно дивилася на Миколу.

– Я зараз за копійкою не стою, – сказав той.

Горбатий зирнув на сестру. Та легенько кивнула. Горбатий схопив простягнені до нього гроші і вислизнув за двері.

Вони знову пильно подивилися одне на одного.

– Щось сказати хотіли? – спитала трохи хрипко Валька.

– То ми з тобою не родичі, Валь?

– Чого це не родичі. Он внука маєте. А може, й двох, – вона всміхнулася.

– Другий не мій, – спокійно сказав Микола. – Другий Яшки Безпальчика.

– Ну, то перший ваш.