Валерій Шевчук - П’ятий номер

– Сьогоднішня, – не моргнув Степан. – Я от і хочу, тьотю, щоб і ви таку печінку щодня їли…

Господиня змахнула сльозу.

– В ямі наша печінка. Печінка, і м’ясо, і молоко, і масло, і сметана.

– Я до вас піду, – різко сказав похмурий чолов’яга. – До кого там треба підходить?

– Заведу, – сказав Степан. – Вийдемо завтра, як на роботу, то я й заведу.

– Ти там того, – сказав похмурий чолов’яга жінці, – навари нам картоплі.

– Вже кипить! – зголосила господиня І витерла кінчиком фартуха собі сльози.

Старий Шкалик сидів на сходах, підтягши ноги; сперся об коліно підборіддям; у роті в нього стриміла самокрутка, яка вила сиві пасемка диму; очі його були порожні й пласкі, як латунні копійки, а зморщене, брунатне личко закостеніло. Саме спадали на порожній двір сутінки, і в цих сутінках подобав Шкалик на великий, кострубатий гриб.

– Чого, Тимохо, такий сумний? – тепло спитав у нього Микола.

Шкалик випустив густіший клубінь диму, очі його зволожіли.

– Та от випить нема за що, – сказав протягло.

Микола присів поруч на приступці.

– Потрібна тобі та випивачка? Здоров’я стратиш.

– Через це й трачу, що нема чого випить, – так само протягло сказав Шкалик.

– А получка коли?

– Ще три дні чекать, а позичати ніхто не хоче.

– Чого ж не хоче, Тимохо?

– Бо не всігда оддаю я, от чого.

– Скільки тобі дати, Тимохо?

Шкалик заворушився. Подивився недовірливо, але за хвилю знову зробився наче гриб.

– То скільки тобі дати?

– А коли не віддам я, Миколо? – глухо сказав Шкалик. – Ти ж бо такий, що тобі не можна не віддавать.

– Це ти правильно сказав, – Микола витяг цигару й собі і закурив. – А може, я хочу, щоб ти відробив мені ті гроші.

– Хату собі хочеш ставить?

– Для чого мені хата? – засміявся неголосно Микола. – Хата в мене є. Інакше мені відробиш…

Шкалик подивився на нього уважно.

– Вікна Горбатому треба побить, – чвиркнув Микола слиною.

– Зараз?

– Не, чого зараз? Завтра поб’єш. І то, знаєш, коли? В дев’ять вечора.

– Я хлопців своїх пошлю.

– А вони мовчать уміють, Тимохо?

– Як могила, – видихнув гаряче повітря Шкалик.

– Я тобі дам за це на півлітру. Тільки не камінням тра бить, сам знаєш, діти там, нещастя може получиться.

– Палками поб’ють.

– Оце саме те. І не пізніше, як я сказав.

– Чого тобі так?

– А того, що я сам тоді в них сидітиму. А за хлопцями твоїми й поженуся. Хай не бояться.

– Та вони не бояться, – хихикнув Шкалик. – Чорта лисого їх хтось зловить!

– Ну, тоді хай Горбатий женеться, – сказав Микола й поліз у кишеню. Вийняв з гаманця двадцять п’ятку й подав.

– Може, ще чого треба, Миколо? – віддано спитав Шкалик.

– Жінці своїй про це не кажи! Позичив, мовляв, та й годі!

– Таж не дурний я, їй-богу!

– Через це й веду з тобою цей уговор.

– Може, ми разом цю півлітру й роздавим?

– З жінкою роздави. Вона в тебе така, що не відсува.

– А не відсува.

Микола встав, а Шкалика ніби водою з ганку змило – вже бовванів аж коло хвіртки. В прочілі своїх дверей з’явилася опасиста постать дочки божевільного.

– Гуляєте, дядю?

– Таж гуляю, – засміявся Микола.

– Мені про вас сьодня таке сказали…

– Що ж про мене могли сказать? – засвітив він у сутіні зубами.

– Що ви начебто клинці до Піддубної підбиваєте. А що, вам тьоті мало?

– Пащекувата ти, – трохи невдоволено озвався Микола.

– Та вже така вдалась.

– Ну, і хто це тобі такого намолов?

– Таж тьотя. Приходила до матері і плакала.

– Сьогодні приходила?

– А то ж коли?

Він пішов, може, трохи надуміру швидко, хоч любив завжди ходити неквапом, а в дверях вдоволено засяяло широке і задоволене лице.

– Ти йому сказала? – трохи перестрашено обізвалася з темені жінка божевільного.

– А чого б то я йому не мала сказати? – весело відгукнулася дочка. – Ото в них зараз там весело буде!

Вони сиділи, освітлені блідим світлом від 15-ватової лампочки, на столі стояла картопля, смажена печінка, порізана ковбаса і Коростяччині пиріжки. Може, від того, що було так мало світла, а мо, настрій їх усіх такий охопив, розмовляли вони, як на поминках, впівголоса. Горілки було замало, як на всіх, і зять, порозумівшись із тестем очима, шумко встав з-за столу і вийшов.

Всі замовкли, і за столом зависла німа тиша, тільки чутно стало, як гомонять надворі діти. Всі дивилися на трохи відчинені двері, куди вийшов зять, і коли в них з’явився той із двома пляшками, заткнутими чорними гумовими корками, всі зітхнули, за винятком господині й похмурого чолов’яги.