Валерій Шевчук - П’ятий номер

– Та не влізе вона сюди, тату, – сказала дочка. – Давайте лучче її на рядні потягнемо.

Похмурий чолов’яга спинився й витер піт з чола. Зять закурив, все обличчя його було в каламутних краплях поту. Маленьке руденьке дівча підійшло до корови і мовчки гладило їй голову.

– Може, родичів покликать, – запропонувала несміливо стара.

– Щоб потім угощать?! – рявкнув похмурий чолов’яга.

– Та кого там і кликать? – озвалася й дочка. – Степан уже, певне, й на роботу поїхав…

– Горбатого покличте, – захихотів зять.

– Ти мені тут зубів не скаль! – повернув люте око похмурий чолов’яга. Зять замовк, хоч на його обличчі ще була скривлена посмішка.

– Вгощать я нікого не збираюся, – сказав похмурий чолов’яга. – Не таке вже це свято, щоб угощать. Ану тягни!

Зять з дочкою схопилися за дишла возика, а старі спробували підняти корову. Однак вона зіслизнула з возика, і дочка з чоловіком трохи не попадали.

– Давай-таки рядно! – знову втер піт похмурий чолов’яга. – Нам би її хоч до грядок дотягти.

Він чвиркнув крізь зуби, а жінки почали розстеляти на землі рядно. Вони налягли на корову й перекотили її, тоді дружно схопилися за кінці рядна: одні тягли, а другі напружено підпихали. Крута, напружена жила перетяла лоб похмурого чолов’яги, поруч важко сопів зять, від натуги в нього аж у грудях позойкувало. Дружно пріли дочка з матір’ю, а позаду втисло в корову свої кулаченята і завзято підпихало її маленьке руденьке дівча – від натуги його обличчя аж зелене стало. Корова зсунулась із місця і поволоклася по зеленій траві.

Перший спіткнувся зять.

– Передихнемо! – сказав, виловлюючи з кишені цигарку.

Всі важко дихали, навіть маленьке, руденьке.

– Я там її оббілую, та й закопаємо, – сказав, з присвистом видихаючи повітря, похмурий чолов’яга.

– Скільки це мняса пропало! – захитала головою дочка.

– Тобі все мнясо в голові, – озвалася стара. – А молочко дитині і нам, а сметана, а масло?

– Поздихаємо в цьому городі! – буркнув похмурий чолов’яга.

– Я небагато щось тут дохлих бачив! – самовпевнено озвався, викрививши рота, зять. – П’яних – то скілько хоч, а дохлих…

– Заткни пельку! – погрозливо прохрипів старий. – Через тебе ото й кинули село!

– Не через мене, а благодаря Степану, – озвався зять. – А мені воно тут і справді лучче!

– Берись!

Вони знову вхопилися за рядно, в кутку рота у зятя тліла цигарка, і здіймався від нього дим, наче пазував він од напруги. Зелено-руде дівча тужилося ззаду, дочка йшла задом і аж косо до землі стала, мати так само з другого боку. Жилка на лобі в похмурого чолов’яги так напружилася, що от-от мала лопнути; над ними світило вмите ранкове сонце і спокійно подзеленькували собі пташки.

– Доброго вам дня! – озвалося від хвіртки. – Може, пособити?

Стояв там Микола і пахтів цигаркою.

– Іди своєю дорогою, – люто обізвався похмурий чолов’яга.

– Я вам казав, дядьку, не пасіть там корови, – сказав Микола. – Чого там тільки нема в тому кутку: дурман, паслін, морквяник, блекота, віха…

– Це ти, зараза, лихо нам накликав! – рвонувся до нього похмурий чолов’яга.

– Ваша впертість її накликала. Я вас учора попереджав, а траву я добре знаю. Там і жовтець, і чемериця, п’яна трава, чистотіл, молочай і бажанна трава…

– Корова поганого зілля не возьме.

– Таж бачите, що взяла. Ви, чоловіче, не кип’ятіться: помогти я вам хочу, – Микола відчинив хвіртку і безстрашно підійшов до рядна.

– Чого ти в’ївся в чоловіка, – озвалася стара. – Хай поможе, коли сам напрошується.

– Беріть-но, чоловіче, з того боку! – сказав Микола.

Вони потягли всі разом, і корова й справді посунулася швидше. Прів уже й Микола, обличчя його всіялося дрібним бісером, корова натужно й важко просувалася по траві; похмурий чолов’яга позирав на Миколу зизим оком, але той, здавалося, не зважав на те. Завзято тяг, і в нього, як і в зятя, диміла міцно закушена в зубах цигарка.

– Я вашого батька вчора попереджав, – сказав, важко дихаючи, Микола, коли вони дотягли корову до грядок. – Гуляв там учора й траву роздивлявся. Що, не було вам чистішого місця для попасу?

– А чого воно раніше її там не брало! – рявкнув мовчазний чолов’яга. – Це твоє лихе око таке содіяло!

– Таке скажете, чоловіче, – засміявся Микола. – Це в старорежимні часи вірили в лихе око. А забрало у вас корову, бо ви, певне, щось комусь недобре зробили. Не за коровою дивилися, а щось вас інше інтересувало!

Вони подивилися один на одного, і було в їхніх очах стільки іскор, що здавалося, спаляться вони.