Валерій Шевчук - П’ятий номер

– Слухай, ти! – вичавив із себе похмурий чолов’яга. – Я не знаю, хто ти такий і чого сюди до нас усунувся. Але покинь мій двір, покинь, доки я тобі черепа лопатою не розсадив.

Він і справді потягся до важкого заступа, що стояв коло повітки, усмішка зникла з Миколиного лиця, і він позадкував.

– Оце такої, чоловіче, – мовив він тихо. – Я вам поміч пропоную…

– Не треба нам твоєї помочі.

– Не треба, то й не треба, – сказав Микола, відступаючи задом до хвіртки.

– Ви вже йому вибачте, – озвалася стара. – Таке в нас горе, то й несамовитий він.

Маленьке руденьке дівча, здається, не зважило на це змагання. Воно підійшло до корови, вклякнуло і, обхопивши корову за шию, раптом заголосило тоненько.

– Принеси мені той ніж, що я з коси зробив, – наказав зятю похмурий чолов’яга і демонстративно повернувся до Миколи спиною.

Увечері ввійшли у хвіртку до похмурого чолов’яги Горбатий із Валькою, Горбатий тримав під пахвою пляшку з самогонкою, а Валька несла в сумці кілограм ковбаси і хлібину. Вони мовчки вручили харчі й горілку господині і посідали на стільці попід стіною. Обличчя в Горбатого й Вальки були насуплені, так само насуплені були зять із тестем. Через якийсь час поріг переступив Степан із жінкою і двома хлопцями, жінка дала господині згорток із свинячою печінкою і пляшку казьонки. Степанові хлопці відразу ж вимелися надвір, і до них неквапно підійшла руденька дівчинка.

– А в нас корова здохла! – сказала вона і шмигнула носом.

– Ми знаємо, – сказав старший хлопчак. – А де її закопали?

У цей час у хвіртку прошмигнула бочком маленька, худорлява Коростячка, під рукою в неї теж був згорток. Вона підійшла до дітей і погладила кожне по голівці.

– Бідні діти! – сказала вона, зітхнувши.

– Бідні не ми, а вона, – показав пальцем на руденьку старший хлопчак. – У нас корови не дохнуть.

– Не дохнуть, бо їх нема, – заломила брову Коростячка і погладила по голові тільки руденьку.

Хлопчак побагровів.

– У нас усьо є! – сказав із притиском. – Папа захоче, то в нас буде не одна корова, а три!

– Аякже, аякже, – згодилася Коростячка і, згорбившись іще більше, подріботіла до ганку.

Вона переступила поріг і віддала господині й свій пакунок.

– Це я пиріжечків з капустою спекла! – сказала, шукаючи вільного місця. Стілець знайшовся у кутку під іконами, і вона хутенько подріботіла туди.

Вони сиділи у сутінній кімнаті, освітленій двома малими віконцями. Світло падало в цій хаті тільки на Степана, через що його лице начебто вирізнялося з-поміж інших. Похмурий чолов’яга був аж сірий на обличчя і мовчав. Зять курив, зігнувшись на стільці, побіч нього, випростаний і сумно-урочистий, завмер Горбатий. Валька намагалася втримати той-таки вираз на обличчі, але позіхи роздирали їй рота, і вона покусувала тремтячі вуста. Степаниха приплющилася, наче не виспалася і готувалася доспати своє вже тут.

– Я, дядьку, придумав, що зробить, – надмірно голосно озвався Степан. – Не дуже ви убивайтеся, ми повернемо вам корову.

– З ями ти її викопаєш? – буркнув похмурий чолов’яга.

– Чого там з ями? – На вустах у Степана заграла тоненька посмішка. – У нас на м’ясокомбінаті зараз робочі требуються. Підіть, і за рік вернете собі втрачене м’ясо…

– Що мені з того м’яса! – зітхнув похмурий чолов’яга.

– Все ж лучче, як нічого, – зауважив, ледве розтуляючи губи, Горбатий.

– А коли хочете, щоб за півроку вам корова вернулася, то устройте туди і зятя. Вдвох воно завжди сподобніше.

Степанів голос звучав підкреслено голосно; завжди, коли він заговорював, його жінка злякано розплющувала очі, але, побачивши, що все гаразд, знову западала в дрімки.

– Це ти щось не зовсім дурне сказав, – озвався похмурий чолов’яга.

– Я дурного, дядьку, ніколи не кажу, – Степанові очі стали як щілини, і він завовтузився на стільці, аж той зарипів. – А раджу я вам це тому, щоб ви на мене серця не мали за ту корову: це ж я витяг вас із того села.

– Та що ти таке кажеш! – заговорив раптом високим, майже жіночим голосом зять похмурого чолов’яги. – Чого б це ми мали на тебе серце? Ти нам благодіяніе зробив, а ми б сердилися? – Він засміявся так тихо, що це зовсім не порушило урочистої й сумної їхньої настроєності.

Зайшла дочка похмурого чолов’яги і поставила на стіл дві пляшки: одну казьонки, а другу самогонки. Зайшла і господиня, поставила нарізану ковбасу і Коростяччині пиріжки.

– Зараз печінка досмажиться, – сказала вона. – Хороша печінка…