Валерій Шевчук - П’ятий номер

Всі засміялися, не сміявся тільки похмурий чолов’яга.

– То, може б, ти таки перегадав? – повернувся він до Горбатого.

Той сидів із закопиленими вустами, трохи зблідлий через невдачу, але так само урочистий і смутний.

– В цій обстановці в мене не получиться, – розтис він вуста. – Тут мені багато перебивок є. Я погадаю вдома, коли буде тихо і ніхто мені не перебиватиме.

– Да, да, він погадав, – поспішно підхопила Валька. – У нього це на удівленіе получаїться.

– Ну, що ти вичворяєш, що ти вичворяєш! – накинулася на Миколу Ганя, як тільки той переступив поріг.

– А що ж я вичворяю? – спокійно спитав той.

В Гані на щоки бризкнули великі сльози.

– Сам добре знаєш. Хочеш на Піддубного стежечку пуститься? Мені вже все розказали, все!

– Що ж тобі розказали? – спокійно спитав Микола, сідаючи до столу.

– Через це, мабуть, тебе й тягне з дому. Чужі спідниці тобі пахнуть!

Він дивився на жінку, ледь усміхаючись. Вона ж і справді кипіла. Від гніву розгарячілася й розчервонілася, і він раптом побачив у ній ту далеку красуню, якою був колись уражений непомірно і зробив відтак усе, щоб з’єднатись із нею.

– Я тут сиджу сама, як сич, – крізь сльози казала Ганя, – а він цілими днями шляється. Не вспів іще поріг переступити, а вже чужі спідниці його тягнуть. Так уже тобі того хочеться?

– Ні, – сказав він тихо. – Своєї спідниці мені хочеться.

– Він ще й сміється! – ще дужче спалахнула Ганя. – Онде вже вся вулиця гримить про тебе й Піддубну.

– То й добре, що гримить! – сказав майже крижаним тоном Микола. – Я ж казав, що Піддубний не чіпатиме тебе.

– То це треба було аж так! Треба, щоб на мене люди пальцем тикали і сміялися?

– Боже, яка ти гарна! – сказав замиловано Микола.

– Знаєш що? – аж задихнулася Ганя. – Я все тобі можу простити. І що вдома не сидиш, і що тільки в гості до мене приїздиш, але цього я тобі не можу простить.

– Та тут і прощати не тра! – засміявся Микола. – Це я сам оцю пушку й пустив!

Ганя застигла з відкритим ротом.

– Дай мені повечерять, – м’яко сказав він. – Все тобі розкажу.

– Розказуй так, – сказала Ганя і рвучко сіла на стілець.

– Вже й вечерять мені не даєш? – похитав головою Микола. – Я тобі весь час казав і хочу, щоб вірила: ти, тільки ти в мене жінка.

Не могла витримати простого й лагідного погляду, що лився йому з очей. Були ті очі такі ясні й нелукаві, що вона зітхнула тяжко, встала і, не дивлячись на нього, почала накривати стола. Сльози ще не висохли їй на обличчі, і від того стала вона так дивно змолоділа, що щось тепле й сумне сколихнуло Миколину душу – цей смуток відбився і в нього в очах. Йому раптом захотілося, щоб був мир навколо нього, щоб не треба було нічого пояснювати, щоб не треба було постійно думати про тих нікчемних Ювпаків. Йому захотілося навіки залишитись у цій кімнаті і відати, що завтра, й післязавтра, і багато днів поспіль житиме він у цьому мирі і з цією жінкою, що ніколи йому ані в думку не западатиме їхати кудись світ за очі; «світ за очі» буде в нього тут, серед цих убогих меблів, коло цього ліжка, де він умів любити свою колись завойовану красуню, і біля цього вікна, коло якого росте квітуча акація, але вже не тьохка соловей.

Ганя поставила на стіл пляшку з пивом.

– Я хочу вірити тобі, – сказала вона тихо.

Він знову освітив її ясним, палким поглядом.

– Обов’язково, – сказав тихо. – Але знаєш, я готовий був і справді щось довести з Піддубною, аби прищемити жилу тому бахуру.

– От бачиш! – сумно обізвалася Ганя.

– Але мені не довелося нічого робити, – так само тихо й покірно продовжив він. – Вулиця сама знаєш у нас яка!

– Мені вже про це чоловік з десять сказало, – озвалася Ганя.

– Ти диви, – засміявся тихо Микола. – Тепер побачиш, як заскаче він!

– Як мені з тобою важко! – захитала головою Ганя. – Так уже важко! Все-таки погано, що ти такий! Так колись тобі й голову скрутять.

– Чи ж я когось чіпав? – спитав він трохи похмуріше.

– Да, пальця тобі в рота не клади, – захиталася смутно Ганя. Микола пив пиво. На підніссі в нього з’явилися білі вусики, а очі вже зовсім пригасли.

– Чув, у того Родіона корова здохла? – сповістила Ганя.

– Я знаю, – сказав він, втираючи вусики. – Помагав їм тягти її до ями.

– Це не твоя робота? – холодно спитала Ганя.

Він усміхнувся якось загадково, а тоді звів на неї зовсім темні очі.

– Тихше, серденько, – шепнув він. – Давай-но поговоримо про щось веселіше.