Валерій Шевчук - П’ятий номер

Але це жінку, здається, не вразило. Позіхнула спокійно, і в очах її майнуло щось таке, як глум.

– Що тобі на вечерю приготувати? – спитала буденно.

Стояло велике сонце, коли Микола прийшов до швагра колоти свиню. Земля була освітлена так яскраво, що, здавалося, кожен листок мав довкола себе райдужне обрамлення. Люди ходили із щілинкуватими очима, так що кількох чоловіків по дорозі до швагра прийняв Микола за Піддубного. Річка стала під цим сонцем така ясно-синя і так сліпуче пострілювала жмурами, що Микола не витримав, щоб не покупатися. На невеликій піщаній косі біля острова було стільки дівочих та юначих тіл, що йому треба було вибирати поміж них дорогу: збиралися на цьому пляжі переважно школярі старших класів і студенти, що поприїжджали на канікули. Купальників було, правда, небагато, та й ті якісь ліниві й неповороткі. Посеред річки стирчала тільки одна вискубана й вибілена голова, яку Микола встиг уже примітити, – купалася тут щодня.

Він поплив, відчуваючи ніжну, як шелест листя, прохолоду. Той бік річки був зарослий кущами, і там, на камінні, серед тих кущів, лежали розпластані тіла і не виявляли найменших ознак життя. Побіч нього плеснула, скидаючись, рибина, він розвернувся й поплив до рибалки, що безживно стовбичив по пах у воді.

– Ну, як жінка? – спитав, як щодня, Микола, і рибалка, як щодня, задоволено розсміявся.

– Дитину глядить!..

Швагро чекав його у хвіртці.

– Вже мене нетерплячка бере. Ти що, купався?

– Та сонце ж таке! Мені аж по душі шкребеться, коли подумаю про твою свиню.

В Миколи очі були теж звужені, так само як у швагра, а особливо у швагрової. Вона стояла тут-таки, біля куща бузку.

– Вже якось відбудеш, – блиснула вона усмішкою. – Будемо тобі такі вдячні!

– Ти вже снідав? – спитав швагро.

– Та на вашу свіжину сподівався. Чим ти хочеш смалити?

– Можна паяльною лампою, але краще соломою.

– Дістав соломи?

– Та дістав, – трохи ніяково сказав швагро.

Вискочив із буди собака, але на Миколу не загавкав, дзвін його ланцюга був сьогодні по-особливому лункий.

– Собаку забери, – сказав Микола. – Десь туди, за хату.

Собака подивився на господаря вологими розумними очима і заскавулів.

– Перевір, чи добрий колунець, – сказала швагрова. – Ганя чого не прийшла?

Микола помацав пальцем гостряк.

– Дуже вона тонкосерда, – сказав він.

– Чого там, – озвалася швагрова. – Діло це житейське. Їсти ж вона не тонкосерда.

– Всякі люди бувають, – сказав швагро, ведучи собаку за хату.

– Я її вчора помила. Щоб чистенька була.

– Все одно ще раз мити доведеться.

На подвір’я кидав тінь величезний дуб, і між тої тіні стрибали, наче золоті яблука, виграви. Вони блимали й на платті швагрової, потрапляючи й на обличчя, – від того костисте, широке обличчя її посвітлішало й покращало.

Микола зайшов у хлів.

– Малувато тут місця.

– Та якось буде. Я вже поприбирав, – озвався швагро.

В сажі рохнула свиня, виставляючи велику, сальну морду.

– Вона в тебе лежить чи трохи ходить?

– Та трохи й ходить.

– Виганяй!

Він розставив ноги й помахував легенько колуном.

– На, подаси колуна, – сказав швагровій.

Свиня невдоволено зарохкала, швагро виштовхував її із сажа. Ступила кілька невпевнених крочків і посеред хліва стала.

– Вали! – коротко наказав Микола, і вони зі швагром кинулися на тварину.

Високий, розпачливий зойк пронизав повітря.

– Тримай міцніше, – гукнув Микола. – Давай колуна.

Свиня кричала. Високий, розпачливий зойк рвавсь із хліва, летів у чисте веселе небо і до малого, наче золотий гарбуз, сонця в тому небі. Стальний прут легко ввігнавсь у шкіру, і за мить велике, рожеве тіло безживно простяглося серед хліва.

Микола витирав піт.

– Добре ти справився, – сказала швагрова.

– Так воно і їй легше, – тихо сказав Микола. – Коли не попасти з першого разу, кров на сало може піти. А так вона в грудину вся зливається.

Він стояв над розпластаним тілом блідий і посмутнілий.

– Не люблю я цього діла, – сказав. – На серці маркітно стає. Дайте посиджу трохи.

Він вийшов надвір і сів на ослінець. Перед очима в нього лежала напрочуд ясна річка і так само мирно-лагідно стріляла жмурами. За хатою поскавулював собака, а від пляжу долинали високі дівочі й дитячі покрики.

– Хорошого поросюка ми вгодували, – задоволено сказав швагро.

– Продамо, то наново хату перекриємо, – сказала швагрова.

– І купимо тобі нарешті пальто, – в тон їй відказав швагро.