Валерій Шевчук - П’ятий номер

– Мав діло! – озвався спроквола.

– Приїхав начебто до мене, і не бачу тебе.

Він все ще вдивлявся у вікно.

– Вибач, – нарешті витис із себе. – Треба так. Ганю!

– Нікому воно нічого не треба, – сказала Ганя. – Ось чує моє серце: недобре це кінчиться…

– Що має недобре кінчитися? – повернувся він різко до неї. Очі його були малі й темні, і він весь начебто випромінював із себе сум.

– Оці походеньки твої. Не чіпав би ти їх, – вона зітхнула. – Вечеряти будеш?

– А чого б то я не мав вечеряти?

– Може, там годували. Онде ж пив із Горбатим і Валькою.

Він мовчав. Сидів за столом і аж очі приплющив, так йому було смутно.

– Хто це йому там вікна побив? – спитала, ставлячи на стіл кашу.

– Не знаю, – байдуже відповів Микола. – Я тоді в них саме в хаті сидів.

Вона засміялася.

– А мене тобі чого дурити? – спитала.

Він зирнув на неї, але промовчав. Дощ за вікном обхльоскував шибки.

– Коли такий дощ, мені сумно стає, – сказав.

– Пробував на роботу устроїться?

– Ще не було коли, – озвався начебто сонно. – Чого ти вкрутила таку слабку лампочку?

В хаті й справді залягли жовті сутінки. Лампочка в них над головою ледве тліла.

– Економлю, – всміхнулася вона. – А що мені з того світла?

– Хіба я не досить присилаю? – він вже й справді начебто засинав, а може, це так його сум з’їдав.

– Таж присилаєш! – неохоче сказала вона.

– В панчоху кладеш?

– А як же з вами, такими обіясниками, не класти? – раптом розсердилася Ганя. – Недовго й до біди… Що один, те й другий!

– Не довіряєш нам? – кволо всміхнувся Микола.

– Надто часто сама лишаюся, – сказала Ганя. – Але тільки тоді я й спокійна. Бо от і зараз: щось воно знову затівається!

– Що ж воно затівається? – Він уже зовсім приплющив очі. Шварготів за вікном дощ, і він слухав, здається, більше той дощ, аніж дружину.

– Чи ж я знаю? – сказала вона вже зовсім смутно. – Але все в мені так і колотиться. Я вже це на собі перевірила!..

Він здригнувся, наче прокинувся, зовсім уже був виключивсь із цього світу.

– Піддубний уже не чіпляється? – спитав.

– Та де? Десятою дорогою обходить, – тихо засміялася Ганя. – Входжу у двір до них по воду, а він встає з ганку і йде в хату.

– Ну, от бачиш! – майже пошепки сказав він. Дощ монотонно цокотів по піддашках.

– Кажуть, сильно свою жінку побив, з синцями ходить…

– Ти диви! – розплющив очі він.

– Це, мабуть, через тебе, – сказала Ганя. – Я така дурна… чомусь таки вірю, що в тебе з нею нічого не було.

– Бо й не було, – сказав він коротко.

– Мав той Піддубний любаску на Павлюківці, – монотонно розповідала Ганя, й собі переймаючись настроєм дощу. – Кажуть, приходила аж сюди. То він одіслав її. Іди, каже, знати тебе не знаю!

– Значить, любов уже між ними почнеться, – сонно сказав він.

– Яка там любов, коли він їй синців наставив. Коли б це мені зробив ти, я б ні хвилини тебе в хаті не терпіла…

– А чого вона терпить? – спитав, ледве ворухнувши губами.

– Бо сім’ю розбивать не хоче. Та й яка може буть любов до такого вилицюватого? Таке воно якесь, наче слизом покрите…

– Закортіло ж за нього. – Він знову-таки прислухався до шуму й плескоту за вікном.

– Закортіло, бо нічого луччого не траплялося, – Ганя шумко встала. – Давай постелю тобі, бо онде вже засинаєш, так на тих походеньках утомився.

– Це я проти дощу, – сказав він винувато. – В мене й раніше таке бувало, чи забула?

– Не забула, – сказала Ганя, розкладаючи ліжко. – Тільки сьогодні ти начебто і справді втомився…

Але він уже спав. Похилив голову на груди і свиснув носом.

– Прокидайся, – торкнула його Ганя. – Вже постелила.

Він почав роздягатися, як сомнамбула. Вона Йому допомагала.

– Це все через цей клятий дощ, – пробурмотів він. – Просто вбиває він мене. Не сердься на мене…

– Та йди вже спи, – сказала Ганя, доводячи його до ліжка. – І не пив ти, здається, а п’яний…

Вона вклала його й підгорнула постіль. Задивилася на невелике, поморщене й увіч перевтомлене лице, і смуток від того лиця начебто й до неї перейшов. Відчула раптом, що все воно таки дочасне: і цей чоловік в її ліжку, і ця мирна тиша в її кімнаті. Шварготів дощ, лопотів у ринві, цокотів по піддашках, шелестів у листі – кожен дім у цьому дощі був як корабель, що плив у розбурханім морі. Сум уже цілком пойняв її: стояла серед хати, облита кволим світлом лампочки, й відчувала, що до її вікон знову клеїть своє чорне обличчя Самота. Знову подивилася на перевтомлене Миколине лице, вві сні воно поступово розгладжувало зморшки, і їй раптом гостро згадалося, як прийшов він сюди уперше – так само заснув, бо так само був тоді дощ, а вона встала, щоб прибрати посуд після їхнього невеликого бенкетування, і вперше відчула той-таки смуток, як перше собі попередження. Але тоді вона була легковажна, юна і щаслива, тож, прибравши зі столу, розчинила навстіж вікна і довго дихала молодими і розкішними запахами літньої ночі. Зараз все воно трохи й повторювалося: він спить, а вона прибирає зі столу. Одне тільки вона не зробить, подумалося мимохіть; не підійде до вікна і не розчинить – надто тяжко у неї на душі.