Валерій Шевчук - П’ятий номер

Він легенько постукав. Почулися знайомі м’які кроки, і він трохи не заплакав, прислухаючись до цих кроків.

– Це ти, Миколо? – запитав знайомий голос.

– Таж я! – відказав він хрипко.

Ганя там, за дверима, почала відкидати защібки, було їх на дверях аж три, а він спробував ретельніше втерти з обличчя кров.

– О! – вигукнула вражено Ганя. – Що це з тобою?

– Потім розкажу, – він переступив поріг. – Дай скоріше вмитися. Він поклав на столик брудний пакунок.

– Це що? – трохи наполохано спитала Ганя.

– М’ясо, – сказав він, виставляючи поперед себе руки, одну чорну, а другу червону… – Приніс оце тобі на хазяйство.

Вона злила на ті його руки: вода скаламутніла і зрожевіла – він почав з фуркотом умиватися. Струмені дзвінко задзебоніли у миску, а за хвилю він звів уже зовсім просвітлене лице.

– Чи не із Степаном це ти? – спитала вона перестрашено.

– Атож! – відказав він, пробуючи всміхнутися.

Сидів, відкинувшись на спинку стільця, із замотаною головою і з напівприплющеними очима.

– Так я й знала, – сказала Ганя, втираючи сльозу. – Знала, що ти цього так не покинеш.

Він відчував смуток. Як завжди, коли йому доводилося таке робити: на серці важка пригніта і не менш важка пригніта на плечах.

– Тепер я вже їм нічого не винен, – відказав він, ледве повертаючи язиком.

– Це я винувата, – сказала Ганя. – Знала, що ти такий, і от, бач, не втерпіла: пожалілася…

– А кому б ти могла пожалітися іще? – м’яко спитав він, дивлячись на глухо запечатане темрявою вікно.

– Та хай би воно у безвість пішло! – сказала з серцем Ганя. – Тепер ти заварив кашу.

– Я вже їм нічого не винен, – уперто повторив він і аж зубами скреготнув: перед його очима хитнулася мертва коров’яча голова. Побачив напружені, вкриті потом лиця і руки, що схопилися за мертву худобину й тягли її. «Оцього, мабуть, робити не треба було», – подумав він і приплющився.

– Тікати тобі треба, – сказала Ганя. – І зараз-таки!

– Таж треба, – скривив він вуста, дослухаючись до смутку, що гуляв йому в грудях. – Але до ранку я ще з тобою пробуду.

– Горе ти мов! – зітхнула Ганя.

– Люблю я вас усіх, – глухо сказав Микола. – Тебе і того нашого бурмила. І Сашка я любив, як брата, бо такий він був, той Сашко, як дитина!

– І що ж доказав? Знову мусиш тікати!

– Може б, і ти зі мною поїхала? – спитав він покірливо.

– Таке щось кажеш – і не думаєш. А квартира?

– Кинули б ми цю квартиру. Все б тут кинули.

– Там ти теж у якусь історію влізеш.

– Там не влізу. Я там з людьми добре живу. Мене люблять, і я їх люблю. А ти ж знаєш, який я!

– Таж знаю!

– Там я прижився, – сказав він. – Була б і ти коло мене, то нічого не хотів би. І того нашого бурмила до себе забрали б. Я там йому вже одну жіночку нагледів. Така трудяща вона й бідова. Жили б собі. Мирно б жили…

Мав заплющені очі, коли говорив. Але не ту жіночку бачив, яку нагледів синові, а перекривлене і залите сльозами Вальчнне обличчя. Аж здригнувся, так йому тяжко стало.

– Боюся я в край невідомий їхати, – сказала Ганя. – Тут усі родичі мої, та й виросла я тут.

– Звикнеш, Ганю.

Вона похитала головою.

– Це ти походячий, – сказала вона. – Все чогось не такого шукав. А я звикла на одному місць Та й могилки тут наші: батька й матері…

– Могилки собі хай будуть, – сказав Микола. – А ми б собі гарно й мирно жили. Нема там, на районі, в мене ворогів.

Знову заплющився, але не друзів своїх побачив, а гарне обличчя Горбатого, коли сидів той у нього на коліні й співав.

– Нема, то будуть: де світ, там і вороги, – сказала Ганя. – Коли б оце так зробив, щоб Горбатого і Вальки тут не було…

– А я й зробив, – сказав Микола. – Бомагу їм до начальства написав. Дадуть їм квартиру, й підуть вони звідси…

– Чи ж дадуть? – зітхнула Ганя.

– А чого ж? Інвалід і двоє дітей у підвалі…

– То, може, тоді й повернешся?

Він задумався. Мав приплющені очі, від млявого світла, що його розливала квола лампочка, лице його стало жовтаве і наче неживе. І, дивлячись на це жовтаве обличчя, зовсім печально стало Гані. Знала вже: знову залишається сама в цій порожній квартирі, знову їй приходитимуть тільки листи й посилки. І знову ходитиме на пошту, де її вже й так знають. Їй раптом захотілося згодитися: покинути цю квартиру і піти світ за очі за цим невгамовним чоловіком, з яким так тісно зв’язала її доля. Дивилася на нього і раптом відчула, що любить його. Побачила в ньому ту силу, на яку можна покластися, хоч яке нерухоме й жовте було під цю хвилю його обличчя. Водночас і страх її поймав: страх перед незнайомим і широким світом. Страх, що, піддавшись своєму пориву, вона може згубити назовсім ту добру тишу, що все-таки жила в її домі.