Ірен Роздобудько - Перейти темряву

А я знаю: спокуси! Нездійсненні бажання. Розчарування. Але передусім — спокуси.

…Того дня, коли під ванною в його квартирі я знайшла зітлілий жіночий одяг, пережила шок і жах. Але не була надто здивована. Я давно чекала на щось подібне. А ще той випадок став своєрідним катарсисом, після якого я зрозуміла, що ніколи його не покину. Того дня я зрозуміла, що він приречений.

І що в цьому є частка моєї провини.

Його треба було переключити на якийсь рід діяльності, котра відповідала б його нахилам, але була б більш безпечною, давала б задоволення, без якого він не міг повноцінно жити. Така діяльність мала бути пов’язана з жінками.

З небезпекою і грою. А ще — з грошима, інакше ця гра не вартувала б свічок!

А ще все мало виглядати елегантно, естетично, чисто. І навіть романтично.

Почалося з того, що він повідомив, що в черговий раз познайомився з дівчиною. Його трусило. Він сказав, що вона приїхала з провінції, родичів не має, вродлива і дурненька, мов, комаха: хоче розваг і пригод, сподівається на вдалий шлюб. Його трусило від огиди, ніби він розповідав про жабу.

Тоді я і запропонувала ідею, про яку вичитала в одній газеті: торгівля людським товаром, зокрема, жінками приносить велетенський прибуток. Жінки «другого сорту» — такий собі сурогатний товар — самі з задоволенням наражаються на такі пригоди, адже прагнуть красивого життя. Ми вирішили спробувати повезти одну таку в «весільну подорож» і… лишити в якомусь глухому селищі, продавши там як живий товар.

Це було досить просто зробити. Навіть не гадала, що буде так просто, буквально за законом життя: метелик сам летів у вогонь.

Потім почалася справжня робота і було складно, доти, доки ми не відпрацювали систему постачання: знайшли партнерів, налагодили надійні «коридори» за кордоном. Задля більшої естетичності нашої справи я відкрила крамницю одягу. Можливо, це було зайвим з точки зору наших партнерів. Але ми не могли пояснити, що гра має бути вишуканою, захопливою, а товар — «елітним» принаймні зовні: тільки вродливі, тільки молоді. І… готові до спокушань. «Фірма» має тримати марку!

Він із захватом чекав того дня, коли я запрошу до крамниці чергову дівчину. Сидів по той бік подвійного скла у вбиральні, фотографував її для клієнтів і виносив свій вердикт. Я теж захопилася цією грою: якщо він заходив після примірки до крамниці (для цього йшов чорним ходом, через склад, і з’являвся в бутику як звичайний покупець) — я розуміла, що «товар» пройшов випробування і можна продовжувати.

Він був задовлений, захоплений цим полюванням. До того ж, наш бізнес приносив величезний прибуток.

Якби не останній випадок…

Він втратив пильність і говорив з нашими закордонними партнерами по телефону, коли чергова кандидатура перебувала в сусідній кімнаті і нібито спала. А потім вона просто втекла. І це тоді, коли за неї вже була внесена передплата!

Один «прокол» потягнув за собою інші. Випадок притягнув випадок.

Я благала його не ризикувати і на рік-два залягти на дно, але потім зрозуміла, що це не можливо. Що гра вже повністю поглинула його, що він став віртуозом, і якщо все обірветься, мій маленький хлопчик знов почне коїти щось жахливе. Це все одно, якби я тоді, в дитинстві, відняла б у нього слоїк, схований під сорочкою…

Тепер його немає. Він полетів так само, як колись полетіла Крихітка. Навіть поверх той же — сьомий…

Я не встигла сказати йому те, що хотіла сказати все життя. Хотіла — і не наважувалась. Адже не була впевнена, чи було це насправді? Чи це я вигадала? Ту коротку розмову, те ніжне туркотіння посеред трав’яних хащів на старому ставку, ту недосказану змову семирічного хлопчика з дівчиною, що відбулася багато років тому, коли, притискаючись до мене, він прошепотів, що мама весь час мріє літати, але у неї немає крил. А я посміхнулася, поцілувала його і сказала, що ті крила виростуть в польоті. Варто лише трохи підштовхнути…

…Небо сіріє. Сніг вже повністю вкрив майдан. За годину чи дві почнеться перевірка, вранішня метушня, вмивання-одягання, шкрябання сотень алюмінієвих ложок по мисках, стрекотіння швейних машинок. Так триватиме решту мого життя. А я шкодую лише про одне — не встигла сказати йому: «Я знаю, ХТО допоміг ЇЙ полетіти.

Це зробили ми…»