Їй достатньо видіння, закарбованого райдужною оболонкою, — так, як це буває в останньому погляді небіжчика: обличчя того, до кого вона посміхається, здригається, наче відображене у воді чи в кривому дзеркалі, рот перетворюється на чорне провалля, очі ледь не вивалюються з орбіт, наливаються кров’ю. Все це відбувається під музику, що грає з його кишені. Під витончене адажіо Альбіноні, яким вона «диригує» одним натиском кнопки виклику…
Це триває мить.
Далі настає темрява.
— Вона прийшла до тями? — чує Марта голоси над собою.
— Здається, так… Але її зараз краще не турбувати.
— А що показали аналізи?
— Струс мозку. Але обійшлося без крововиливу. Якби такий удар прийшовся на скроню…
— Чим її вдарили?
- Її не били. Просто різко підвищився цукор у крові — таке буває від сильного стресу, і вона знепритомніла. А падаючи, вдарилась головою об щось тверде.
— У неї діабет?
— Не думаю. Це не обов’язково у таких випадках. Просто якийсь час варто постежити за харчуванням. А ви — чоловік?
— М-м-м… Вона нас чує, як ви гадаєте?
— Вже мусить чути, якщо не спить.
— А чому ж у неї майже весь час очі заплющені? Це нормально? Це не кома?
— Юначе, хто тут лікар — ви чи я? З нею все гаразд.
— Тоді я ще посиджу.
— Як хочете…
Марта чує кроки, що віддаляються. Поруч залишається лише чиєсь дихання.
Якщо вона відкриє очі, воно поглине, спопелить її.
Марті добре плавати в темряві, вона нескінченна…
— Марто… Марто… — лунає над нею вкрадливий шепіт, — Марто, ти мене чуєш? Прокидайся…
Марта рухається, стискає в кулаці край ковдри, ніби хоче знайти кнопку і відключити цей шепіт. Чиясь долоня лягає на її руку, припиняє цей судомний рух.
— Марто…
Повіки тремтять, не слухаються її волі. Під ледь помітну щілинку пробивається різнобарвне болюче світло — помаранчеві інтеграли, сині точки, зелені зигзаги. Крізь них Марта бачить, як над нею схиляється чорний силует…
Проступає обличчя: три чорних провалля — очі, рот…
Схиляється нижче.
Марті хочеться кричати, битися, відштовхнути. Але сил немає. Вона лише стогне. Обличчя коливається, як тоді, в останню мить перед темрявою. Але вже настало світло — і нікуди від цього не дінешся.
Оманливе світло.
Обличчя схиляється ще нижче — ні, це не те обличчя, міркує Марта. Не те. Інше. Кутики очей опущені донизу.
Дивні очі. «Египетські»…
Дивляться лагідно, схвильовано.
— Марто…
Обличчя, нарешті, припиняє коливатися — чи то її зір поволі фокусується, очі звикають до світла?
— Це я, Сергій…
Тепер Марта впізнає його.
— Все буде добре, — каже він.
Марта розліплює вуста, але вони склеєні, мов намазані медом. І слова губляться, виходять з них, як повітря з дірявого дитячого м’ячика:
— Де… я?… Що… сталося?…
— В лікарні, - квапиться розповісти він, доки вона знову не відійшла в темряву. — Це був удар. Просто сильний удар. — Сергій вагається і додає: — Ти втратила свідомість, впала і вдарилась головою.
— Що… з ним?
— Я не встиг… Він… — Сергій крадькома кидає погляд на двері, чи не йде лікар або медсестра, які просили не турбувати хвору, і вагається.
— Ка…жи… — наказує Марта.
— Він стрибнув у вікно. Його більше нема… Не бійся.
Марта відводить погляд, все знову спливає і двоїться в очах: хіба вона боялась?
Не встигла.
— Хто… він? — знову питає вона.
— Вербувальник, дилер…
— Хто-о-о?
— Торговець людьми, — серйозно відповідає він, але, побачивши тривогу в її очах, додає: — Тобі треба відпочивати. Я потім усе розповім…
— А Зоя?… — намагається продовжити розмову вона.
— З нею все гаразд. Я розшукав її, вона мені й розповіла… Вона випадково дізналася, напередодні від’їзду… Все було так само, як і з тобою…
— Тепер ви одружитесь… — чи то констатує, чи питає Марта, відчуваючи нестерпну втому.
— Навряд чи… — каже він і підводиться зі стільця. — Ну, тепер можеш спати… Все позаду. А я прийду ще завтра.
Він нарешті посміхається і додає:
— Що тобі принести?
— А-пель-си-ни… — каже вона і впадає в глибокий сон.
Два роки по тому
« Сьогодні пішов сніг… Він падає й падає. Його так багато — тихого білого снігу. Такого тихого, що всі переходять на шепіт, навіть собак не чутно — теж принишкли. У вікно добре видно, як світиться під ліхтарями вся зона — якимось блакитним світлом, а бараки жевріють на синьому тлі, мов новорічні світильники, в яких палахкотять свічки. Здається, що потрапив у казку про гномів. Вечірне повернення з їдальні дійсно нагадує ходу мешканців підземельного царства — під сотнею ніг ритмічно рипить сніг, світло ліхтарів висвічує сірі хустки й куфайки: гноми мовчазною вервечкою повертаються до своїх печер.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу