Ірен Роздобудько - Перейти темряву

…Подруга мами водить хлопчика погуляти на ставок. Підстеляє під себе газету, витягує ноги, насолоджується тишею і час від часу гукає до малого — чи не заблукав…

Малий бігає берегом, мов навіжений. Заглядає під кожний кущ, ловить всяку живність. Він схожий на цуценя, котре випустили з буди, він поспішає набігатись, надивитись, всотати в себе враження до наступної прогулянки. Часом він надовго заклякає, зосереджено сидить у траві, схиливши голову над своєю здобиччю — метеликами, бабками, комахами.

Потім саджає їх у слоїк. Назад він іде зосереджений, ховаючи під сорочкою слоїк, набитий різною комашнею.

— Тільки мамі не кажи, — благає він.

Я рада, що у нас є спільна таємниця. Уявляю, що буде, якщо його підопічні розповзуться по всій хаті!

— Навіщо вони тобі? — питаю я.

— Для досліджень… — серйозно відповідає він.

Якось я побачила ці «дослідження» на власні очі…

Підкралася, коли він сидів на березі, і через плече побачила, як він методично позбавляє комах різних частин тіла.

Мене знудило.

Надавала йому по руках, пояснила, «що таке погано». А потім вже не втручалась в його розваги.

Він все одно не покинув своїх дослідів, тільки почав ховатися від мене. Він взагалі був некерованим, хоча і схожим на янголятко.

Часом він, втомлений своїм полюванням, сідав біля мене, притискався так, що мені важко було дихати.

— Ти будеш мене любити, коли мама помре? — якось запитав він.

Я заспокоїла його, пояснивши, що мамі нема чого помирати — вона ще молода. І раптом подумала, що Крихітка з’їдає не тільки моє життя, а й життя цього нещасного…

— Вона мене не любить… — серйозно сказав він. — Мама любить літати…

— Чому ти так вирішив? — запитала я.

— Вона весь час каже, що я заважаю їй злетіти…

— Злетіти важко, — сказала я…

Ми ще перекинулись двома-трьома репліками, про які я не хочу згадувати…

А наступного дня вона померла: зісковзнула зі свого улюбленого місця на підвіконні — і полетіла.

Так закінчилась моя залежність від Крихітки Цахес. Хоча сумувала я довго — Крихітка ще зо два-три роки залишалась в моїй крові, думках і спогадах. А коли моя кров змінилася остаточно, все почало складатися якнайкраще. Мене запросили на один телеканал, потім — на інший, багатший. Але актрисою я так і не стала — перехворіла цим бажанням. Робота була пов’язана з менеджментом та рекламою. Я навчилася керувати людьми, вибудовувати стосунки, вигадувати нові шляхи розвитку в роботі. Ці навички мені знадобились, коли я зайнялася зовсім іншим. Але це було пізніше…

…Малий прикіпів до мене, хоча ніколи не називав мамою. Завжди — Льоля.

Це був дивний хлопчик. Непомітно він заволодів моїм життям. Через нього не вийшла заміж. І ніколи про це не шкодувала. У мене були чоловіки, але я ніби відчувала, що все головне — попереду.

Він добре вчився, був охайним і ніколи не товаришував з ровесниками. Вже з шостого класу весь час сидів за анатомічним атласом, мріючи про вступ до медичного інституту.

Часом він лякав мене пронизливим поглядом чорних очей. Але я знала, що цим поглядом він всотує кожен мій рух, кожне бажання, кожну потаємну думку.

Я стала його ідолом. Не скажу, що це було неприємно.

Я пишалася його розумом, начитаністю і особливим вмінням спілкуватися з людьми — вони одразу захоплювались ним. Якось я навіть подумала, що ця майстерність передалася йому від Крихітки, а згодом він перевершив її.

Я була впевнена, що на нас чекає славне майбутнє. Думала про це майбутнє вже тоді, коли він був старшокласником, адже він швидко дорослішав. Часом мені здавалося, що він ніколи не був дитиною і виглядає набагато старшим, ніж є.

Пам’ятаю ту ніч, коли ми стали коханцями…

Шістнадцять років різниці не здавалися нам аж такою перешкодою: він виглядав на всі двадцять п’ять, а мені ніколи не давали мого віку! Кращого чоловіка в моєму житті не було. Для мене він був чистий, зовсім чистий, мов немовля. Мов аркуш, на якому я могла писати все що завгодно — роман, драму, сороміцький віршик…

Він нікого не любив, крім мене! Ще з тих часів, коли притискався до мене там, на ставку. Ще там він підсвідомо вчився дихати мною, втискатися в мене, шукати єдиного порятунку — в середині мене, де було тепло і затишно. Всі інші жінки не мали для нього значення, лише — огидний обов’язок і непереможний інтерес до експериментів. А мене він любив, як нікого і ніколи.

Отже, Крихітко, я перемогла тебе…

…Я рада, що навчилася мало спати. Хоча тепер мені тут нічого не загрожує. В перші місяці доводилося тримати ніс за вітром — одне око спить, інше пильнує, аби якась навіжена не підібралася вночі із заточеною виделкою під пахвою. Але потім я знайшла з ними спільну мову. Я завжди могла знайти спільну мову будь із ким, а вже з такими «простушками» — поготів. Кожна спить і бачить себе на волі, не знаючи, що там чекає на неї…