До будинку під’їхало таксі.
Марта аж ніяк не здивувалася, коли з авто показалася голова її недавнього знайомого — вона так втомилася від цього тупого спостереження, що приїзд Сергія до власного дому не викликав у неї жодних емоцій, які виникли у неї вдома на самому початку цієї забавки.
Чоловік вийшов, притримав дверцята. Ага. Певно, був не один.
Марта нижче схилила голову, аби він випадково не кинув погляд у її бік, і скосила очі.
За Сергієм з авто повільно вийшла дівчина. Точніше, Сергій нахилився над дверцятами і буквально вийняв її з машини — обома руками. Потім повів до під’їзду, тримаючи за плечі. Дівчина йшла непевною ходою. Перед тим, як зникнути в дверях, боязко озирнулася. Марта механічним жестом зняла окуляри.
Вона б могла дати на відсіч не тільки руку, але й голову: це була Зоя!
* * *
Назад вона їхала більш-менш заспокоєною. Але разом з тим дуже злилася на саму себе: «зникла» дівчина жива-здорова, а всі її «пінкертонівські» дослідження — дурна забавка, гаяння часу. А ще вона майже з ненавистю думала про Сергія: навіщо він водив її за носа? Теж вирішив розважитись? Поглузувати з неї?
Непогані жарти, особливо, якщо врахувати телефонні погрози…
Але дійсно — навіщо це все? Що криється за цим глузуванням?
Марта повільно йшла до свого будинку, нові думки поволі стишували її кроки. Нарешті вона взагалі опустилася на лаву — щось тут не так.
Зрозуміло одне: ця дівчина, Зоя, не жартувала, втікаючи від цього збоченця, зрозуміло й інше: вони знову разом. Але як поєднати перше з другим?
Марта сиділа і, мов кадри з фільму, прокручувала в голові ту мить, коли пара виходила з авто. Спочатку вийшов Сергій — тут Марта згадала, як він роззирнувся навсібіч і лише потім зазирнув в глиб машини, щось промовив. Дівчина вилізла не відразу. швидше за все цей вихід виглядав так — Сергій ніби вийняв її звідти.
Обома руками витягнув, мов рибу з води.
Потім міцно вхопив за плечі.
Марта ледь не скрикнула: так, так, він обхопив її, ніби вона мала впасти або… або вирватися.
На порозі дівчина озирнулася.
Марта напружила пам’ять, аби в точності відтворити той погляд, і знову ледь не підскочила на місці: так, так, в очах був переляк. А сама дівчина виглядала якоюсь виснаженою.
Отже, це було «повернення втікачки»!
Її змусили повернутись!
Марті знову стало сумно. Ніби то все з’ясувалося, все стало на свої місця і більше нема про що говорити.
Люди є люди, і живуть вони так, як живуть — не можна перейматися кожним скриком за стіною! Але ж не завжди бачиш в обличчі того, хто скрикнув, — почала переконувати себе Марта, — випадково почутий скрик — не мучить сумління. Можна лише поспівчувати і сподіватися, що допоможуть ті, хто ближче. А от коли стикаєшся з людиною обличчям до обличчя і розумієш, що той метафоричний «скрик» має цілком певну форму — очі, колір волосся, зрештою — душу, тоді він не дає тобі спокою!
Міркуючи так, Марта дійшла висновку, що варто поговорити з дівчиною — це раз. А по-друге, викрити Сергія — і зробити це так, щоб в разі будь-якого насильства чи помсти він отримав покарання.
Тобто варто довести, і бажано при свідках, що загрози на мобілку дівчини йшли від нього. Але як це довести?
Марта ледь не засміялася вголос — а телефон?!! Варто поставити назад картку, згодитися на зустріч з Сергієм — бажано на власній території в присутності Дмитра — і просто набрати номер зворотнього зв’язку, який зберігся на сім-карті!
Рішення було прийнято. Марта рішуче підвелася з лави і пішла до свого під’їзду. До приходу коханого лишалося півтори години і вона хотіла встигнути відпочити, перевдягтися і приготувати щось смачненьке…
…В квартирі розривався телефон. Не зачинивши за собою двері, Марта вбігла до кімнати і встигла вхопити слухавку.
— Де ти? — почула схвильований голос Дмитра. — Я телефоную вже годину! З тобою все гаразд?
— Так, так, коханий, — поквапилася заспокоїти його Марта.
— Слава богу! — з полегшенням зітхнув він. — Завтра ж куплю тобі мобілку!
— Ти ж знаєш, що я не люблю техніки!
— Не сперечайся, маленька, сама зрозумієш, як це зручно. До того ж, я божеволію, коли не знаю де ти, що з тобою! Певно, я кретин… Я кохаю, кохаю, кохаю тебе, маленька… Я скоро буду!
Вона хотіла відповісти, але він, сповнений почуттів, відключився.
* * *
…Рожеві сутінки проникають за рожеві фіранки, нещодавно куплені Мартою. Кімната ніби засипана трояндовими пелюстками. В ній багато чого змінилося. Навіть з найдальших кутків вивітрився дух безнадії, додалися вазони, в яких тепер завжди стоять квіти — щойно вони починають тліти, як на їхньому місці з’являлися живіші: Дмитро не терпить вигляду навіть трохи прив’ялих пелюсток.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу