Зула присідає, дослухається.
Чорні губи Лябес напіввідкриті — з них вириваються хрипи, слова, а разом з ними тече і рожева слина. Зула вливає в це безформене провалля чай, хоча чудово розуміє — це зайве. Вже зайве.
Лябес ворушить пересохлими вустами, у безтямній напрузі зводить брови — намагається ковтнути. Дивитися на це моторошно і неприємно. Зула відводить погляд. Лябес захлинається, її трусить кашель. Зула починає виспівувати довгу молитву.
Лябес відкриває очі. Може, покращало? Може, пронесе — адже Абу не вмирає? Зула молиться голосніше.
Погляд Лябес нібито втрачає безтямність — велика сила Аллаха!
Але — ні, це триває одну мить, під час якої Лябес вимовляє одне — і, нарешті, єдине трохи зрозуміле Зулі слово. Усіма мовами воно вимовляється майже однаково.
«Мамо…» — видихає Лябес. А вже потім чорна кров тече з її горла…
* * *
…Марта згадувала, з якої пригоди розпочався місяць. Навіть не з пригоди — швидше, з бажання пригод, із передчуття. З білої сумочки і білого сарафана… З тієї миті, коли, стоячи на перехресті, вона раптом подумала: «Сьогодні мій день!» І не помилилася.
Життя круто повернулося, і тепер можна було сказати — тут все моє: сонце, повітря, просякнуте запахами і звуками, місто, квіти, дерева, весь світ. Але десь вглибині, під шарами всього цього багатства, все ж таки ворушилася неприємна думка про те, що вона покинула справу якоїсь незнайомої дівчини на півшляху, навіть — на самому початку.
Люди все ж таки великі егоїсти: коли нема чого робити — завжди готові кинутися на допомогу, співчувати, охкати над чужою бідою, а варто лише закружляти на веселій каруселі своїх власних почуттів, як проблеми інших одразу відходять у небуття, витираються з пам’яті, мов їх і не було. Отже, виходить, що нещасним можуть допомогти лише нещасні?
Ця думка неприємно вразила Марту. Вона згадала, як навіщось поїхала в те село, розшукала матір дівчини і, певно, внесла в її серце сум’яття і тривогу. І що тепер? Тепер вона щаслива, успішна, спокійна, їй є що робити — наприклад, збиратися в подорож, купувати купальник, сонцезахисні креми і нові босоніжки. Решта, як кажуть, — «по барабану»: так, розвага на порожньому місці. Від «нічого робити», як, власне, і водійські курси, про які вона теж забула…
Марта поглянула на папірець, що лишився лежати на столі, - «Каштанова, 7…» — адреса, яку здобув Дмитро, і їй знову стало прикро. Навіщо втрутила його в цю химерну історію!
«Треба якимось чином розставити всі крапки…» — подумала Марта.
Їй спало на думку, що варто було б просто під’їхати до того настирливого ревнивця, доки її не випередив Дмитро і не наробив собі якогось лиха, адже, незважаючи на його м’язи, Сергій усе ж таки виглядав набагато дужчим!
До приходу Дмитра — а він тепер завжди після роботи їхав до неї — лишалося кілька годин. Марта зібралась і вже не розмірковуючи, чи правильно вчиняє, поїхала за адресою, вказаною на папірці.
Дорогою вона вирішила, що вже на місці розбереться, чи буде доречною ця подорож, чи вона просто задля заспокоєння сумління потовчеться біля будинку.
Як карта ляже, вирішила Марта.
Будинок на Каштановій стояв в оточенні кнайп і генделиків. Щоправда, у них торгували сумнівним пивом і розливали міцніші напої — тому й публіка була відповідною. Але будинок і подвір’я проглядалися досить добре, до того ж, усівшись за столиком, можна було не привертати до себе уваги мешканців.
Марта так і зробила, хоча їй довелося купити якихось чипсів, таких же сумнівних, як і рідке мутно-жовте пиво на розлив.
Вона сіла, надягла чорні окуляри й розгорнула газету — точно так, як показували в кіно «про шпигунів».
Просидівши так із півгодини, Марта занудьгувала, вважаючи свій вчинок безглуздим. Можна було б просто піднятися на потрібний поверх, подзвонити в двері й змусити Сергія розказати правду. Але що більше вона сиділа, то менше глузду вбачала у всій цій історії. А йти додому до якогось невідомого чоловіка було неприємно, до того ж, як застерігав Дмитро, — небезпечно. А якщо він шизофренік чи психопат? І що вона мусить з’ясувати? Чи не винен він сам у зникненні своєї «колишньої»? Хіба він скаже правду?
Спекотний серпень поволі сходив нанівець, у тіні вже віяло прохолодою. Газету вже було прогортано кілька разів і на Марту почали звертати увагу завсідники генделика. Чого вона тут чекає?
Мешканці будинку заходили й виходили: спочатку здебільшого це були бабусі з онуками, підлітки, що проводили канікули вдома, і молоді матусі з колясками, трохи пізніше — пішли «перші ластівки», які поверталися з роботи, а з будинку почали виповзати на вечірню прохолоду очманілі від переглянутих за день телесеріалів домогосподарки. Біля під’їзду паркувалися авто. Життя подвір’я пожвавилось. Одна Марта сиділа, закам’яніла у своїй впертості.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу