Ірен Роздобудько - Перейти темряву

Він обійняв її, зарився у волосся так, щоб вона не бачила його очей, у яких тремтіли сльози, і прошепотів: «Це не подарунок… Я люблю тебе…» — потім повернувся і швидко вийшов за двері.

Тепер вона їхала, сповнена цим уривчастим шепотом, прокручувала його в голові сотню разів і світилася зсередини. Як вона могла жити до всього цього, думала Марта. З дитинства вона знала якісь прості постулати й жила за ними, мов гортала нецікавий підручник, не знаючи, що то — підручник її життя.

У цьому підручнику було написано, що дощ — це погано для прогулянок, а сонце — гарно, що ввечері й вранці треба вмиватися й чистити зуби — тоді батьки будуть задоволені, а якщо добре їсти — можна вирости великою. Вона все це старанно виконувала, але від того не ставала щасливішою. І вважала, що життя вдається, коли йде, «як у всіх».

Тепер вона дивилася на цих «усіх», і її душили сльози від любові, яку вона відчувала до кожного, хто стояв і сидів поруч із нею. Разом із цією несподіваною любов’ю її охоплював і жаль. Ці почуття були такі потужні, що Марта злякалася і подумала, що стає надто сентиментальною, адже будь-якої хвилини ті, кого вона жаліла, можуть штовхнути її, обізвати чи зробити ще якесь неподобство, яке зазвичай роблять випадкові попутники у переповненому транспорті, дбаючи лише про себе. Але навіть від цієї думки почуття любові не проминуло.

Вона розглядала людей із надзвичайною ніжністю. Ось жіночка, яка б раніше викликала в неї лише саркастичну посмішку, — в безбарвній футболці й картатій безформній спідниці. У неї повний кошик продуктів — хліб, фрукти, молоко. Все — впереміж. Потерті ретязі босоніжок, збиті підбори — певно, багато ходить. Куди? Навіщо? На обличчі — ранні зморшки, погляд — відсторонений, ніби вона окреслює ним довкола себе безпечний вакуум.

Вона прийде додому, заведе будильник на шосту, щоб уранці зварити борщ на тиждень, буде перевіряти уроки в дітей, увечері ввімкне серіал і заживе штучним «мильним» життям, яке — єдине! — здаватиметься їй справжнім.

Поруч — юні створіння шепочуться про якогось «Макса» — вони ще сповнені сподівань і ілюзій.

Навіть п’яненький чолов’яга цього дня здавався Марті милим, безборонним, добрим. Він щось бурмотів, гикав, по-інтелігентному прикриваючи рота краєм брудної краватки. Марта уявляла, як він засне сьогодні на своєму незастеленому дивані, як був — у сорочці, шкарпетках і краватці в синю смужку. І уві сні йому закортить щастя, на ранок — холодного пива, а надвечір — забуття.

Жалість і любов, — подумала Марта, — ось дві сили, які мають зробити світ кращим! Жалість і любов — і зникнуть війни, непорозуміння, образи. Ця думка настільки розчулила її, що вона відвернулася до вікна, змахнула сльози й почала вдивлятися в синю ріку, яку переїжджав потяг. Ріка й береги, що оточували її, були неймовірно прекрасними і теж викликали сльози розчулення.

«Я — дурепа! Закохана кретинка!» — сказала собі Марта і почала прокручувати подумки таблицю множення. Принаймні цифри не викликали в неї жодних емоцій, і Марті стало легше.

…В книгарні на першій полиці біля входу Марті одразу впала в око ціла полиця із яскравими путівниками. Один привабливіший за інший — «Париж», «Відень», «Осло», «Берлін», «Прага», «Амстердам», «Гельсінкі»…

Але ж ціни! Марта розгорнула пачку грошей, котру залишив Дмитро і, зрозуміла, що вистачить на все. І не втрималася від спокуси — набрала книжок якнайбільше.

Міста, які здавалися їй незбагненною мрією, наближалися, набували обрисів і реальності.

Вона приїхала додому, налила собі півсклянки чінзано, розвела тоніком, всілася серед подушок і розклала перед собою всю купу яскравих буклетів. Почала роздивлятися глянсові сторінки, мандруючи пальцем набережною Сени, каналами Амстердама, фіордами Норвегії, бізейними містечками Чехії.

Їй хотілося плакати й сміятися водночас.

Вона згадала, як колись давно — в іншому житті, яке не передбачало ніяких подорожей, в її уяві поставала така картина: вона стоїть на якійсь високій точці незнайомого міста — величного і старовинного, сповненого вогнів, музики, запахів нічних фіалок і юрм красивих людей… Вона перехиляється через поруччя мосту (або мідний парканчик башти, або парапет, що оточує гору) і дивиться вниз, на місто, що лежить у неї на долоні, а той, хто стоїть поруч, кладе руку на її плече, міцно притискає до себе й каже: «Полетіли?»

Згодом, коли на екрани вийшов «Титанік», вона уявляла, що стоїть на кормі, розкинувши руки під пісню Селін Діон — і злітає над морем, над світом, над собою — тою, що цієї миті теж так само стоїть, розкинувши руки… під мотузками, на яких розвішує білизну, біля плити чи раковини, в яку стікає брудна вода. А той, хто стоїть поруч — там, в уяві, на тій горі чи кормі, - тримає її міцно й ніжно. І дарує світ.