Ірен Роздобудько - Перейти темряву

Потім, коли вона вже сидить спокійно, не рухається, ворожачи очима на двері — двері відчиняються…

Це ще один.

Він виглядає більш цивілізовано, на ньому білий полотняний костюм.

— Мархаба ! Прив’єт! — вітається він.

Аліса зітхає з полегшенням.

— Що ви зробили з моїм чоловіком? — питає вона. — Ми будемо скаржитись!

І чує щось зовсім незрозуміле. Про те, що вона мусить відпрацювати дорожні витрати, адже за неї заплачено, що вона не має жодного документа, котрий засвідчив би її джансійя — громадянство й право звертатися до посольства.

Аліса сміється.

Аж захлинається сміхом.

— Зараз він повернеться і… - погрожує вона.

— Хто може засвідчити ваші твердження? — питає чоловік у костюмі.

Аліса напружено мовчить. Хто? І раптом її просякає думка: таксист! Готельний адміністратор! Авжеж!

— Ми приїхали в цей готель на таксі! Покличте адміністратора! — радіє Аліса.

— Фундук? — перепитує чоловік у костюмі.

— Готель! — каже Аліса. — Ми приїхали пізно. Я заснула. Мій наречений сам зареєструвався й узяв ключі…

Чоловік іронічно посміхається.

— Ви вважаєте, що це — готель?

Аліса знову розгублено обводить очима обдерте приміщення.

Мовчить…

Зараз має закінчитися ця мара — варто трішки потерпіти й заспокоїтися. Оце, певно, і є екзотика, як учорашня ящірка на стіні. Якась тутешня гра з туристами. Зараз буде весело, смішно, спокійно.

— Ля бес! Ля бес! — лопочуть чоловіки в сорочках.

Крізь їхні посмішки видніються гнилі зуби.

Чоловік у костюмі дивиться на годинник — йому ніколи. Недбало підбираючи слова, пояснює, що у нього немає часу на довгі розмови, й додає:

— Льяма, Лябес!

І пояснює: «Треба працювати, чарівна біла Лябес». Аліса не розуміє.

Вимагає покликати чоловіка, адміністратора, розшукати таксиста, викликати, зрештою, поліцію.

Вона галасує, вона рветься до дверей.

Чоловік у костюмі киває котромусь із інших. Той підходить і б’є Алісу в обличчя.

Замість болю вона відчуває здивування — лише здивування, а біль приходить пізніше, коли червоні струмки з носа ллються на груди, на простирадло. Чоловіки стягують простирадло. Аліса кусається, дряпається, кричить і втрачає свідомість…

— Тепер я знаю, що це не просто слова — я прокидаюсь й засинаю щаслива. І весь день думаю про тебе, — говорила Марта, накриваючи на стіл.

Сьогодні вони вперше не пішли вечеряти до ресторану. Це вона вмовила його. За ці дні ресторанна їжа добряче їй набридла. Хотілося чогось «живого» — звичайної картоплі з огірками, оселедцем, чорним хлібом і купою різної зелені. Коли вона сказала про це, Дмитро здивувався — невже можна харчуватися вдома?

А тепер із кухні йшли такі аромати, що він не міг стримати свого захвату. Виявилося, що за роки самотнього життя він жодного разу не харчувався вдома й навіть не уявляв, яким смачним може бути звичайний борщ. Це розчулювало Марту до сліз.

Вона поралася на кухні й ловила себе на думці, що теж давно нічого не готувала, крім нашвидкуруч зроблених бутербродів.

Вони вечеряли, пили вино — якесь особливе, привезене ним із чергового відрядження, і воно склеювало їхні вуста, робило їх чорними й солодкими. Марті було трохи ніяково за свою невелику квартиру зі старими меблями і за те, що, можливо, має не дуже добрий смак. Їй так хотілося пояснити йому все — притиснутися до плеча й розповісти, як жила й чому так швидко пішла на його поклик. Друге відбулося тому, що Дмитро був чи не єдиним, хто міг так уважно й співчутливо слухати про перше…

— Тато пішов від нас, коли мені було дванадцять, — говорила вона, усе ще дивуючись тому, як уважно й приязно він слухає. — Я ходила до школи й ретельно приховувала цю подію від однокласників, мені здавалося, що нічого більш соромного не може бути. Що це — моє тавро до кінця життя. Я стала погано вчитися, адже весь час думала, що саме я винна в розлученні батьків. Сестра була вже доросла й вчилася в іншому місті. Ніхто не міг допомогти мені. Лишалося страждати мовчки й удавати суцільний спокій. Аж доки вчителька при всьому класі не крикнула: «Те, що твої батьки розлучилися, не дає тобі права не вчити уроки!» Знаєш, тоді мені здалося, що я потрапила до середини вогнища — воно вмить охопило мене, і я згоріла на місці. Хоча й продовжувала стояти перед класом і… тримати на вустах застиглу посмішку.

— Я уявляю, як це було тяжко… — прошепотів він.

— Так… Але я хочу сказати не про це. До цього часу мені здавалося, що я так і лишилася жити з цією застиглою посмішкою на вустах. Щоб ніхто в світі не здогадався, що робиться в середині насправді. Але досі я не знала, що вона, ця посмішка, — неприродна, штучна, ненатуральна. А тепер ніби м’язи обличчя розслабилися і я відпочиваю — із тобою. Я знаю — ми різні, але я навчуся. Я всьому навчуся…