Ірен Роздобудько - Перейти темряву

Поки в прохолодному авто вони їхали повз неосяжні оливкові плантації, вона з захватом слухала його розповіді про ті давні часи, коли фінікійське воїнство на чолі з її тезкою Елліс вирішило лишитися на цих благодатних пагорбах.

— За легендою, місцевий цар дозволив прибульцям узяти собі клапоть землі розміром із бичачу шкуру, — розповідав він. — І хитромудра Елліс із радістю згодилася, недивлячись на обурення своїх васалів. Вона взяла шкуру й вирушила на найбільший пагорб. Там під її керівництвом воїни вирізали зі шкури мікроскопічно тонкий і довжелезний ретязь й охопили ним найбільш ласий і родючий простір. Так у 814 році до нашої ери тут виникла «карт-адаж», що означає — «нова столиця». А Елліс Дідон стала її першою царицею…

Він попросив таксиста зупинитися — і вони купували в торгівців, що стояли під пальмовими наметами прямо на дорозі, східні солодощі, чорні оливи, запиваючи їх дивним «пальмовим» лікером.

В авто він облизував її солодкі від соку й патоки пальці…

— Це земля гордих людей, — продовжував розповідати він, — принаймні була такою, доки римляни не зруйнували Карфаген. Уяви тільки: коли фінікійський полководець став перед військом переможців на коліна, його дружина зійшла на вежу разом із дітьми, одрубала їм голови й сама кинулася вниз…

— Не говори мені про сумне… — попросила Аліса.

— Хіба це сумне? Це вчинок гордої жінки! — посміхнувся він і ніжно пригорнув її до себе. — Добре, розкажу про веселе — про наше найближче майбутнє. Зараз ми приїдемо в одне дивовижне місце — я давно його обрав для нас. Там немає галасу — тільки море, гори й маленьке бунгало. Завтра, коли ти відпочинеш із дороги, поїдемо до церкви — тут є православні храми — і обвінчаємося. А потім будемо їсти фрукти, плавати, рибалити й… любити одне одного, мов несамовиті!

Вона щасливо засміялася.

Пейзажі за вікнами майже не змінювалися — оливкові плантації тягнулися на багато кілометрів. Вони проїжджали селища і Аліса з подивом роздивлялася незвичної форми будинки, вулочки без жодного деревця й безліч крихітних кав’ярень, де сиділи смагляві чоловіки в довгих халатах, курили кальяни, гомоніли. Біля крамниць на велетенських гаках висіли туші корів чи кіз, обліплені мухами. Вулицями ганяли юрми смаглявих дітей — дорослих і зовсім малих. Варто було загальмувати, як вони починали наздоганяти авто, показуючи жестами, що хочуть їсти.

— Не зважай, — сказав він. — Це країна контрастів. За пару днів, як відпочинемо, накупаємося, поїдемо з тобою в Туніс — так називається їхня столиця, і ти побачиш, що це — маленький Париж…

Вона не помітила, як в одну мить, близько восьмої години, на землю впали сутінки — зненацька й одразу. І вона заснула, втомлена перельотом і заколисана гудінням мотора. До містечка, де вони мали зупинитися, доїхали в суцільній темряві. Прокинулася від того, що він ніжно будив її, лоскочучи травинкою щоки й ніс. Авто стояло перед невеликим будиночком. У темряві довкола нього, мов на екзотичній листівці, вимальовувалися високі пальми, чітко окреслені місячним сяйвом.

— Прокидайся, сонько! Ми приїхали! — сказав він. — Я навіть устиг отримати ключ. шкода було тебе будити, але водія треба відпустити.

Вона вилізла з авто, повітря вже не було таким спекотним, як удень. Приємна прохолода лоскотала шкіру.

— А де море? — запитала вона.

— Ось там, — махнув він рукою за будинок. — Зовсім близько. Зранку будемо пірнати. А тепер — спатки, спатки, спатки… Дай-но я тебе віднесу!

Він схопив її на руки, і вона, мов дитя, покірно обхопила його за шию.

Поки вона, сонна й утомлена, сиділа в темряві у плетеному кріслі, він заніс речі, запалив свічки й швидко розіклав на столі їжу — він подумав навіть про це.

— До ресторану йти пізно, — сказав він, — а сніданок починається рано — не встигнемо зголодніти. Зараз лише перекусимо.

— А де ресторан? — запитала вона.

— Тут усе знаходиться на відстані — і це мені найбільше подобається в цьому готелі! До речі, знаєш, як у них називається готель? Фундук! Смішно, чи не так? Ну їж, їж — і у ліжечко!

Вони намазували хліб джемом, запивали пепсі-колою та сміялися.

— Чуєш? — пошепки запитав він.

— Що?

— Море…

Вона прислухалась, почула лише вітер, але кивнула.

— Не будемо вмикати світла — так романтичніше, — прошепотів він.

…Потім, коли вони лежали на плетених циновках прямо на підлозі, вона сказала, що завжди мріяла про екзотику, й скрикнула: по білій стіні, освітленій місяцем, повзла ящірка.