Ірен Роздобудько - Перейти темряву

— Ви змінилися… — зауважив він.

— Невже? — здивувалася Марта. — Що саме?

— Не знаю… Але щось змінилося. Ви вся сяєте…

— Облишмо це, — не без задоволення відповіла Марта, єхидно подумавши про те, що він запізнився з компліментами. — Отже, що ви хотіли мені сказати?

Він помовчав, розглядаючи її. Зітхнув.

— Тепер я точно розумію, що вам це все не буде цікаво. Дивитеся на мене, мов на дошкульну комаху. Менше з тим, ви самі заварили цю кашу. А мені стало цікаво «доварити» її.

— Чи не простіше звернутися до міліції?

— Ви коли-небудь мали справу з міліцією? У кращому разі вони занесуть її до списку «Розшукуються». А якщо вона просто поїхала, скажімо, у відпустку? Як довести, що їй щось загрожує?

— А телефон? — почала говорити Марта й замовкла.

— Нарешті! — чомусь зрадів Сергій. — Слушна думка. Телефон із номером вхідного дзвінка! Власне, через нього я й просив зустрічі! Він у вас із собою? Сподіваюся, ви зберегли карту пам’яті?

Марта помітила, як він загарячкував, і це насторожило її. І взагалі, тепер вона дивилась на нього іншими очима — зі свого нинішнього життя. З усмішкою згадала, як ще зовсім недавно з надією оглядала чоловіків, сподіваючись на те, що бодай якась зустріч виявиться невипадковою. З неприязню відзначила скуйовджене волосся співрозмовника, кольорові шкарпетки, що не пасували до джинсів, претензійний ланцюжок на шиї…

— Цей телефон — віднині мій талісман, — сказала вона. — Я його віддам хіба що власниці, але особисто. А навіщо ви питаєте?

— Як навіщо? Невже не зрозуміло?! — вигукнув він. — За номером дзвінка можна вирахувати того, хто телефонував!

— Знаєте що, — повільно вимовила Марта, — ви можете грати в ці ігри по-іншому: пройдіться місцями, де ви бували разом, зрештою, у вас, певно, купа спільних друзів, які можуть щось знати. А я шкодую про свій необачний учинок. Гадаю, довкола ходить купа схожих на вашу Зою жінок — і кожна потребує якщо не захисту, то хоча б розуміння. Свого часу, певно, ви їй цього не дали, от вона й перекинулася на іншого. От і доведіть їй, що ви здатні її захистити. шукайте її, а не якогось божевільного. Певно, він уже охолов…

— Я шукав! — знервовано вигукнув він. — Я ж казав, що був у тій клятій крамниці!

- І що?

— Продавчиня сказала, що вона туди заходила ще раз напередодні зникнення.

— Навіщо?

— Здавала сукню!

— Разом із телефоном? Навіщо? — знову луною відгукнулася Марта.

— Уявляєте, у якому треба бути стані, щоб лишити мобілку в кишені? А сукню здала для того, щоб отримати гроші. У неї ж стипендія — копійки.

— Ну, то вона досить практична кобіта… — посміхнулася Марта.

— Річ не в тому! — знову загарячкував Сергій. — Я гадаю, гроші їй були потрібні для того, щоб десь переховатися. Можливо, виїхати. Чи зняти кімнату.

— Значить, вона сама дасть собі раду, — сказала Марта й поглянула на годинник. — Мені час.

Відверто кажучи, ситуація почала її дратувати, а Сергій дедалі більше викликав відразу.

— Віддайте телефон, — прямо й похмуро вимовив він.

— Віддам лише власниці. Я ж сказала.

Вони якусь мить пильно дивились одне одному в очі.

І Марту несподівано осяяла шалена думка:

— Це телефонували ви?

Сергій схопився за голову, розширив очі, поліз п’ятірнею в своє й без того скуйовджене волосся й голосно видихнув:

— Якби ви не були жінкою, я б…

Не закінчивши фразу, він ляснув долонею собі по коліну.

Марта швидко підвелася, показавши, що більше розмовляти нема про що.

Вона йшла, відчуваючи на собі його гнівний погляд.

І мурашки бігли її спиною.

…Він нарік її «Елліс Дідон», щойно вони приземлилися в порту «Карташ» і гаряче сухе повітря увірвалося в прохолодний салон літака.

Вона була трохи розгублена, збентежена й усе ж таки — щаслива.

Чотири години тому, в аеропорті, він із таємничим виглядом, помахуючи їхніми паспортами, повідомив, що подорож до Котора… скасовано. І, радий її розчаруванням, ледь стримуючи своє задоволення, він сповістив, що зробив їй більш екзотичний сюрприз, а простіше кажучи — здійснив її давню мрію: вони вирушають до Тунісу! Вона застрибала, закрутилася на одній нозі й, незважаючи на юрму людей, повисла у нього на шиї.

І от він — Карташ, Картаго, а точніше — омріяний давній Карфаген! Улюблене місце відпочинку Мопассана, Екзюпері, Уайльда, Франсуази Саган… Колиска давньої культури, спекотна батьківщина фінікійців, земля «королеви волоцюг» — Елліс Дідон.