Ірен Роздобудько - Перейти темряву

Другий чоловік — він назвався Микитою — захихотів і підніс свій келих до Мартиного, а вона відчула, як тепла рука Дмитра заспокійливо торкнулася її коліна.

— У мене є зустрічна пропозиція, — несподівано сказала вона. — Давайте вип’ємо за здійснення наших потаємних бажань!

— Ну, це майже одне й те саме! — розсміявся Микита. — Потаємні бажання чоловіків завжди пов’язані з жінками! Я приймаю вашу пропозицію! За потаємні бажання!

Задзеленчали бокали, і знову настала пауза.

Марту несподівано охопив сором — навіщо вона напросилася на цю зустріч? Так, Дмитро надто делікатний і не міг їй відмовити, але на майбутнє треба попередити його, щоб він завжди казав їй так, як є, а не йшов на повідку її бажань.

Було очевидно: чоловіки зібралися поговорити про справи, а вона тут зайва. Хіба що слугуватиме прикрасою столу.

Марта почервоніла й розгубилася: будь-яка інша жінка «їхнього кола», котра знається на правилах етикету й розуміє напівтони, нізащо б не прийшла сюди, а тим паче — не вирядилася, ніби на свято. Вона не знала, як можна виправити ситуацію. Може, вигадати якусь нагальну справу й піти? Але Дмитро не зрозуміє й образиться — вона ж так ретельно сюди збиралася. Ну, чому вона не зрозуміла його натяк на те, що їй буде нудно? Певно, він хотів тим сказати, що розмови підуть про справи.

— Щось не так? — тихо промовив Дмитро.

— Все гаразд, — пошепки відповіла вона. — Вибач, я розумію, що зіпсувала вам ділову зустріч…

Дмитро знову лагідно торкнувся її коліна, мовляв, все добре, не переймайся.

Марта зітхнула й вирішила терпіти.

Певно, чоловіки теж відчували ніяковість. Щоб порушити паузу, Марта, картаючи себе за безглуздя, все ж таки ввічливо запитала, в якій галузі вони працюють. Слухаючи упіввуха Микиту, котрий розлого почав промовляти якісь сентенції про «людський ресурс», Марта подумки вигадувала, про що вона б могла говорити далі — про погоду, кіно, музику?

Ох, навіщо, навіщо вона сюди прийшла?!

Дмитро одразу відчув її настрій і відмовився замовляти «гаряче».

— Ми скоро маємо йти… — сказав він.

— Добре, головне ми побачили, — погодився Олександр і додав, дивлячись на Марту: — Чарівна жінка! Коли я бачу таких жінок, мені хочеться, щоб вони жили лише в палацах, а не ходили нашими бандитськими вулицями. Тримайтеся цього бовдура, — потріпав він по плечі Дмитра. — Він надійний.

— Я знаю… — з гордістю сказала Марта.

— «Надійний»… — пробурмотів Микита, котрий наливав собі вже четверту чарку. — Будемо сподіватися…

— Облиш, Міккі! — увірвав його Олександр. — Все буде добре, чи не так? — знову кивнув він Марті, і вона впевнено хитнула головою:

— Звісно.

— «Звісно»… — луною відгукнувся Микита.

Марта розізлилася: він, напевно, знущався.

Вона зітхнула з полегшенням, коли підійшов офіціант із другою зміною блюд і це дозволило Дмитрові підвестися. Він подав руку Марті:

— Нам час…

— Ок! — кивнув Олександр.

— У твоєму розпорядженні тиждень, — буркнув Микита і, звертаючись до Марти, уклонився з удаваною чемністю: — Вибачте, чарівна, справи не терплять!

Коли вони поверталися, Марта вже не відчувала себе герцогинею. Навпаки — дурепою, котра зіпсувала чоловікам бесіду, до якої вона не мала жодного стосунку.

— Вони мені не сподобалися, — сказала вона Дмитру. — Вони поводились з тобою якось… зверхньо.

Він тяжко зітхнув:

— Поки що інакше не може бути: я їм винен…

— За що? Багато? — затурбувалась Марта. — Може, я чимось допоможу?

— Не переймася, рідна, — знову зітхнув він. — Я скоро все владнаю. І… - ніжно обійняв він її, - звісно, без твоєї допомоги не обійдеться!

Він посміхнувся й торкнувся пальцем кінчика її носа, ніби вона була маленькою дівчинкою.

У таксі Марта ніжно потерлася щокою об Дмитрове плече й прошепотіла:

— Я дурна… Я багато чого не розумію — завжди все кажи мені прямо. Я б нізащо туди б не пішла. Вибач…

— Усе нормально, — сказав він, заводячи руку за її талію. — Ти просто побачила, що в цьому боці мого життя немає нічого цікавого. А ти — моє все…

…Вона лежала на спині й дивилася на стелю, на сині тіні, що відбивалися на ній. То були тіні дерев, які обступили вікно. Від вітру, що здійнявся на вулиці, дерева коливалися, а тіні на стіні сплітались у візерунки. шелест, чутний крізь розчинену квартирку, нагадував шурхотіння хвиль.

Поруч тихо дихав Дмитро.

Марті здавалося, що вони лежать на човні посеред моря — одні на всьому світі. А хвилі несуть їх до золотого берега, до іншого життя, у якому не буде місця буденщині, розпачу й маячні.