Ірен Роздобудько - Перейти темряву

Марта не знала, що казати. Звичайно ж, вона добре пам’ятала перше враження від його чорних зіниць-тунелів, але чи треба ось так одразу зізнаватися в цьому?

— Я щось не зрозуміла, — з посмішкою відповіла вона. — Ти робиш мені пропозицію? Ти ж мене майже не знаєш! А якщо я — звичайна аферистка, яка спеціально вирахувала тебе — заможного молодого чоловіка, що прийшов і запросто купив дорогі запонки в дорогому магазині? Хіба можна бути таким довірливим?…

Їй сподобалася його непідробна розгубленість. Вона давно помітила, що якісь звичайні житейські питання збивають його з пантелику. Його відірваність від життя, того, яким жила вона й мільйони таких, як вона, водночас лякали і приваблювали. Вона вже могла погладити його кучеряве волосся й залюбки зробила це.

Він упіймав її руку. І так само, як у перший вечір, поцілував, перегорнувши долоню і кілька секунд посидів, зануривши в неї обличчя.

— Твоя рука пахне морем… Якщо я скажу, що люблю тебе, це буде зарано?

— Так, — лагідно посміхнулася вона. — Але мені це все одно дуже приємно.

…Сьогодні Льолі виповнюється тридцять сім! Дата не кругла, але Міккі вперше вирішує купити їй «дорослий» подарунок. Зрештою, заради цього він півмісяця відпахав на автостоянці. А Льолі казав, що ходить займатися хімією до батька свого друга: той ніби то запропонував безкоштовне репетиторство, адже все одно займається зі своїм сином. Льоля була задоволена — цього року Міккі закінчує одинадцятий клас, має вступати.

Міккі перераховує гроші — п’ятдесят доларів! Про те, яким має бути подарунок, він подбав. Він знає, що потрібно! Льоля буде задоволена.

Тепер він, як це було в дитинстві, не називає її «тітонькою».

Яка вона «тітонька» — Міккі вишчий за неї на цілу голову, уся домашня робота — на ньому.

Льоля… Ось хто ніяк не вписується в книгу його спостережень. Льоля для Міккі — це цілісний інструмент, вона як одне велике око — усюдисуща. Так було завжди, тільки раніше він не міг цього збагнути, утямити, адже був надто малим. Тепер усе змінилося.

Льоля живе в його голові, як кажуть сторонні люди, досить розумній для свого віку. Око-Льоля рятує його, коли він блукає містом і шкірою відчуває, яке воно потворне, слизьке, як нутрощі, просякнуте брудом чужих аур, переповнене комашнею, мов очерет.

І тільке одне велике Око вгорі дає надію, несе спокій, порятунок, розраду, прощення…

Він готовий на все заради цього Ока. Але, бентежиться Міккі, хто він для неї? А якби вона знала ВСЕ, чи змогла б ось так, у найсокровенніші хвилини, дивитися на нього? Чи не відвела б погляд? Питання…

Він для неї поки що іграшка. Міккі кидає в жар. Око-Льоля завжди дивиться на нього, навіть у ТОЙ момент… Вона спостерігає за ним, як за тим колишнім малюком. Вона — експериментатор, він — піддослідний. І нема на те ради. От якби вона побачила його іншим, зрозуміла б, що він давно не малюк, не іграшка й зовсім не схожий на інших. Льоля полюбляє гострі відчуття, це Міккі вже знає напевно.

Він виходить із квартири, їде в місто. Там на затишній вулиці є той магазинчик у напівпідвальному приміщенні. Там завжди обмаль покупців. Міккі розмінює гроші, а потім прискіпливо обирає подарунок: шкіряний нашийник та пачку ароматизованих свічок.

Він знає, що Льоля здивується, але буде задоволена.

А ще він улаштує вечірку на двох у своїй хаті. Вони вперше підуть туди вдвох. Міккі купить пляшку шампанського, цукерки, фрукти. Льоля давно вже натякає, що треба подумати про розмін, про об’єднання двох квартир в одну — велику — простору, де б кожен мав свою спальню. Ця думка більше не лякає Міккі, він знає, що Око-Льоля тепер належить йому.

— Я, звісно, не можу на цьому наполягати, — каже вона, — та квартира — твоя власність… Ти ж колись одружишся…

Міккі знає, що вона лукавить, що їй так само нестерпна думка про розлуку. Око-Льоля виховала його для себе… За ці роки вона була в тій квартирі всього кілька разів. Міккі знає, що їй тяжко там дихати.

Але сьогодні він зробить генеральне прибирання, накриє стіл. А за вечерею вони поговорять про розмін — він вже підшукав кілька непоганих варіантів. Це — також подарунок.

…Вечір і ніч. Чудова, дивовижна Льоля…

Міккі здається, що щоразу він убиває її і щоразу вона відроджується — ще краща.

Льоля — безсмертна.

Льоля — спокійна, навіть трохи байдужа під ранок.

Це збуджує. І йому знову кортить убивати її.

Льоля ніколи не заплющує очей, не видає жодного звуку, як це показують у кіно. Міккі ненавидить дешеве кіно, — воно таке далеке від життя! А його життя — це ось ці нічні години, коли він так довго й солодко вбиває Око-Льолю і ніколи не вб’є. Під ранок йому важко прокинутись. Льоля варить каву, намащує хліб маслом…